Україна добровільно віддала свою ядерну зброю під міжнародні гарантії безпеки з боку інших ядерних держав. Настав час вертати борг!
Російський диктатор путін поставив світ на межу ядерної війни, це правда. За таких обставин немає жодних причин бути чемними:
Ось тобі три списані гвинтівки, дві з яких не працюють; ось тобі списаний танк, який не заводиться і трошки патронів. Давай, бийся, український Герою, так, виходить?
Бо хтось на Заході (і ми всі знаємо хто це) не хоче навіть ракети збивати, які летять і падають у країнах-членах НАТО. Взагалі нічого не робити — такий, виходить, сценарій: 3 танки й 2 гвинтівки, c'est fini.
Скажіть нам в очі, що ж не так і в який момент хтось вирішив, що Україна має бути святою і мученицькі померти за європейські цінності? Ми постійно це робимо, постійно помираємо за цінності, які важливі лише нам.
То ми маємо битись на виживання чи маємо просто зникнути у тотальній війні. Залишитися без власної економіки, без людського капіталу, без шансів на щасливе і заможне життя у межах територій, які нам залишить російська агресія.
Або ми маємо відновити ядерні можливості й застосувати їх для захисту наших людей за будь-яку ціну захистити життя наших дітей! Чи ми маємо далі дивитись, як помирають наші діти.
Далі дивитись, як зникають цілі міста, далі дивитись, як навіжені варвари руйнують цивілізацію. «Бо буде ядерна війна», — це вас лякає? А нас вже ні, тож ми маємо право захищатись всіма доступними й недоступними нам засобами.
Якщо партнери вирішили закрити очі, що кілька десятків мільйонів людей сконають у 100-річній війні — можливо, ми не маємо інших варіантів. І, поки є ресурси та можливості, маємо зробити те, що зробили б у першу годину початку повномасштабної війни: завдати ядерного удару по агресору!
Хіба не так має чинити держава, коли її намагаються знищити? Цілий народ, цілу націю посеред Європи. То скажіть, невже у цьому немає справедливості — відновити ядерний потенціал.
Навіть не треба багато ракет, немає потреби в цьому, багато не треба... Фронтовики втомилися й багато із нас розуміють поточну ситуацію так: якщо не зараз, то ніколи.
Якщо зараз ми на узбіччі історії, тоді завтра хай всі будуть там, хай всі слідують за нами туди, засвіти. Досить вже щось просити, канючити, плазувати перед змосковщеним Заходом!
Якщо ми одні на несправедливій війні в центрі Європи, а всі інші обрали роль спостерігачів. Якщо інших шляхів не залишилось і надій на перемогу конвенційним озброєнням більше немає.
Тоді нехай буде ядерна війна і хай цей світ котиться туди, де йому й місце. Якщо тисячі наших дітей мають помирати, щоби тисячі чужих дітей жили — нехай Бог розсудить нас всіх, нехай буде те, що буде.