Вакарчук

Опінії
16 червня, 16:17
Святослав Вакарчук, який знову пішов з парламенту
Святослав Вакарчук, який знову пішов з парламенту
Фото: 112.ua

Від коментів з прізвищем двічі екс-нардепа та нашого рок-всьо заболіли очі.

Пенсіонер, українець, але все ще оптиміст

Але подія мигнула, як сірник на вітрі. І ми – вже розкуті аж до зверхності над оксфордівцями (ті на осінь обіцяють вакцину проти ковіду, а нам вона і зараз на фік не треба, ми його голими руками!) – заціпеніли у напруженому очікуванні з'яви котроїсь з марув «без нічого». 

І ті груди з екрана навипуск на годину-дві затулять нам пострашеного ранніми гостинами державних рекетирів екс-міністра інфраструктури, велюрового слугу-ресторатора з «претензіями на Київ», спробу блазнюватих опришків доторкнутися до справжнього мистецтва через виламані двері. А далі ганебну втечу 200-відсоткової неврівноваженої жіночки з власного кабінету в ОГПУ (ні-ні, поки що – офісу генерального прокурора України), судилище над здоровим глуздом і Петром Порошенком, нездужу найпершу леді у статусі можливого конституційного суб'єкта і, нарешті, обсер(*)… вованого найвеличнішого Самого.

І навіть Святослав з пропащим «Голосом» буде безжально, одним кліком скинутий до архіву позавчорашніх новин.

Хтось у хвіст і в гриву чистить Славка (перепрошуємо у фанатів екс-політика за панібратство – автор на порядок похиліший і, попри усе політичне та вікове, є шанувальником його неперевершених «Сосен»), хтось радіє з того, що митець ще раз займеться своєю справою і ще раз розведе на бабло бацьків Мінськ.

До слова, так йому (бацьці) і треба, контрабандисту хитродупому. Це ми до того, що саме Лукашенко не дав сконати рашистській еліті – у жорстокі санкційні часи підгодовував кремлівських союзників натурально білоруським лососем, національним гомельським пармезаном і місцевими креветками зі Свіслочі (головна водна артерія столиці Білорусі – авт.). Вижили бандити, а на днях ще й пахана свого обнулять до 36 року.

Ми різні у ставленні до Святослава Вакарчука. Принаймні, якусь частину нас, ще не навіки схиблених, залишив би байдужим навіть сиквел з Голобородьком.

Атож, належно поціновуючи спроби гарних фракційних людей – Сергія Рахманіна, Кіри Рудик, Інни Совсун та інших – чимось виправдати дезертирство свого мавра, котрий зробив своє (діло?!) і може чкурнути до інших мікрофонів, все ж привернемо увагу до дидактичної складової у колізії з дірявим човном партії «Голос».

На етапі невмолимого наближення жовтневого перевороту в шерегах місцевих мамаїв дозволимо собі пораду. Щось на кшталт музикознавчої критики. Нумо, шановне меломанське панство, спробуйте спростувати наше глибоке, авжеж – аматорське, переконання, що Святослав Іванович Вакарчук виявився нікудишнім лідером. Він – той, кого ведуть, вести, на жаль, цей прекрасний хлопець не вміє. І його пісенні тексти усі інфернальні – в чомусь невловимому, непійманому, потойбічному.

Згадайте, хто може, буремні восьмидесяті. І закличне бунтарство того ж Цоя з вимогою перемін «В нашем смехе, и в наших слезах, и в пyльсации вен!». Порівнюємо зі Славковим безмежним інфантилізмом: «Дякую тобі, за те, що ти завжди зі мною, і може я – твоє дитя…» чи «Я так хочу до тебе, як до матері немовля, я так хочу до тебе, як до неба ота земля».

Якщо Лідер піднімав «плече, під яким здригнеться Стіна», то наш другий номер жаліється на непереборні внутрішні перелази у стосунках з пристрасно бажаною ліричною героїнею: «Чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала між нами Стіна…». Ба, навіть реальна війна у Слави «не твоя».

Ну, це ми про музикознавство так, мимохідь. Бо другий вихід Вакарчука з тієї ж каламутної річки виводить і нас на Рубікон. Настійливо вимагає включати нарешті мізки перед оглядинами улесливих парсун на бігбордах. Втовкмачити собі, обмацуючи набиті гулі, що конституційне право блазня стати президентом, малописьменного комбінатора – мером, рок-музики – вождем партії є лише даниною, хабаром суспільним очікуванням, фатою-морганою демократичних устремлінь.

Те, що дозволене Юпітеру, те не дозволене бичку. Якщо наші альфа-биці не здатні на об'єктивну експертизу своїх можливостей і маніакальна тяга до бюджетних потоків переважує інстинкт самозбереження, вибір доводиться робити нам. Прозріваймо, панове.

Ось перебуваючий нині на самоізоляції (дай, боже, йому здоров'я і якомога швидшого виходу на самозречення) Мойсей звинувачує нас у нерозумінні його щирих намірів вивести країну до сяючих висот. Припустимо. Але ж висоти зяяють, і дна тим висотам ще не видно. Бо блазню – блазневе. Як і Славку – Славкове.

Підспіваймо насамкінець рокеру:
…Кохання бігало в садок,
 Кохання бавилось в пісок,
 Вона ходила в школу.
 А далі був лиш холод…
Хоча, чому насамкінець? Усі казки надають своїм Іванам-дурникам по три спроби.

ІНШІ ОПІНІЇ
Читайте також:
Кум Путіна намагається помститися головному редактору нашого видання за послідовне відстоювання українських інтересів на Полтавщині.
22 липня, 19:53
Патріотичне гасло з'явилося на футболках футболістів в 2018 році.
19 липня, 18:22
Якщо хтось пропустив історію з гранатою, яка влетіла у вікно офісу ОПЗЖ та «дівчинкою, яка випадково врятувалася», читайте уважно.
15 липня, 16:03
Зеленський має відвідати Полтавщину 15 липня.
13 липня, 15:58
Політична сила Петра Порошенка «пробила» чергове дно.
09 липня, 17:43
Росія намагалася схилити Білорусь передати їй 95% влади.
01 липня, 16:59