Волонтери, які вивозять людей з окупації, звинувачують українську владу в піарі та бездіяльності
«Ірина Верещук повинна звільнитися»...
Розповідаючи про те, як волонтери організації HUMANITY допомагають людям з окупованого лівобережжя виїхати на підконтрольну Україні територію, Стефан Воронцов торкнувся болючої теми – взаємодії влади з волонтерами, точніше, відсутності цієї взаємодії.
Частково про це згадали й у матеріалі – про гучний випадок у березні, коли віцепрем’єр-міністр – міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук на своїх сторінках у соцмережах опублікувала фото маломобільної літньої жінки, яку з Голої Пристані вивезли волонтери HUMANITY.
Це справляло таке враження, начебто вона доклала зусиль до цього, але найголовніше, що її публікація поставила під загрозу діяльність волонтерської організації та життя людей.
У виданні «Вгору» вирішили присвятити цій темі окремий матеріал і дати слово Стефану Воронцову, який разом з однодумцями під час окупації організував у Новій Каховці волонтерський штаб і заснував організацію HUMANITY, а після виїзду координує діяльність волонтерів дистанційно.
У цій розмові Стефан детально озвучує претензії до української влади, звинувачує Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України у піарі й бездіяльності, а очільницю міністерства Ірину Верещук закликає звільнитися. Щоби почути позицію міністерки та дати їй можливість відповісти на ці закиди, «Вгору» звернулося із запитами про інтерв’ю до Ірини Верещук, а також до Новокаховської міської військової адміністрації.
Стефане, чи допомагає влада волонтерам, які вивозять людей з окупації?
Коротко – ні. Взагалі ніяк. Це дуже прикро, бо ми з перших місяців повномасштабної війни й до сьогодні намагаємося виходити з ними на контакт, комунікувати, просити допомогу. Ми як волонтери лівобережжя робимо доволі багато. Це триває вже третій рік війни, в нас теж здають нерви, здають сили, і іноді «зрада прокидається» від того, що коли ми звертаємося до них офіційно, наші звернення ігнорують, нас банять.
У пості комунікаторки та речниці Humanіty Ірини Естер Вратарьової та в коментарях до нього можна побачити, як адміністратори чату блокують волонтерів
Я особисто писав Верещук у телеграмі, вона мені відповідала, вона давала контакти свого помічника. Коли я просив його про конкретну допомогу (навіть не кошти), нас ігнорували тижнями: прочитали й не відповідали.
Я нагадую-нагадую, вже капслоком пишу: «Ви не хочете взагалі нас бачити? Український спротив в окупації існує. Ви кажете що Крим – це Україна, Херсонщина – це Україна. А чому ви ігноруєте людей, які там перебувають? Ми голос цих людей, бо люди там не мають зв’язку, щоб Верещук в особисті написати. Ми можемо, а нас ігнорують».
Сама Верещук теж все читає і повністю ігнорує. Наші люди до неї навіть підходили на різних зустрічах, питали: а може, ви якось відповісте, може якась буде реакція? Ні, ігнор повний. Позиція влади така: офіційно вони не працюють з окупацією. Це дуже зручно – офіційно відхреститися від тисяч людей, які вірять, залишаються там і чекають. А неофіційно в них, мабуть, мізків не вистачає, сміливості політичної та людської. Їм байдуже.
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Чому ви кажете, що українська влада «офіційно не працює з окупацією»?
Це пряма цитата Міністерства реінтеграції. А також нашої Новокаховської військової адміністрації. Ми з ними спілкувалися, вони напряму сказали: ні, до нас прийде СБУ, будуть питати нас, як ви працюєте з окупацією, хто у вас там є? Вони бояться відповідальності.
Вони займаються зараз незрозумілими речами, закупляють якусь техніку за десятки мільйонів гривень, яка нібито для Нової Каховки, але вже другий рік стоїть у Кривому Розі, ніхто навіть її не бачив. Це відкриті дані, можете подивитися. В нас є підозра, що вони взагалі її в оренду здають, заробляють на цьому. Вони взагалі не ведуть звітність, не комунікують з волонтерами. Коли ми намагалися з ними потроху-потроху говорити, вони прямо сказали, що не працюють з окупацією.
Вони (Новокаховська військова адміністрація) настільки все ускладнюють, навіть процес подачі запиту: там треба вказати свої дані, а якщо ти не з Новокаховської громади, то не пиши нам взагалі. Я їм пропоную: до вас все одно надходять якісь запити від людей з окупації, яким потрібна допомога, хтось хоче виїхати, чи можете ви їм надавати наші контакти? Від них не надійшло жодного запиту.
Що, ніхто не писав їм про допомогу? Я не вірю. Коли в нас був запит на виїзд, ми від імені цих людей писали військовій адміністрації. Але досі вони нікому не передавали контакти волонтерів, хоча б із застереженням: будьте уважні, вони неофіційні. Такого не було. Вони роблять вигляд якоїсь діяльності, але справді якісь великі справи ми можемо поки що робити руками проукраїнських волонтерів в окупації.
Ми вивозимо людей із найскладнішою історією, але нас ігнорують, удають, що нас не існує. І це лякає, бо я вже задумуюся, а чи правильні речі ми робимо, чи потім нам не «прилетить» за це?
Але ж ви відчуваєте, що робите корисну справу?
Ми бачимо реакцію в суспільстві, у Твіттері, в інтернеті. Нам дякують, я відчуваю, що людям це потрібно, бо до нас звертаються, ми безплатно вивозимо людей з окупації, і це працює третій рік. А влада мала б нам допомагати, як на нашу думку. Хоча б щось робити, хоча б просто написали нам: може, вам щось потрібно, якась психологічна допомога?
Якої допомоги волонтери очікують від владних структур?
Раніше ми просили додаткові кошти. Потреба в коштах у волонтерів безперервна. Не з ваших кишень, депутати – просто допоможіть знайти нам гранти, можна підписувати меморандуми, ми з цим вже теж працювали. Це можна робити офіційно, залучати кошти, працювати з окупацією через благодійні організації, бо в них більше ресурсів, більше можливостей. Займатися цим, допомагати на такому високому рівні має влада – а реально цим займаються прості волонтери, які почали з підвалу Нової Каховки. Влада ж не робить нічого.
Після підриву ГЕС до нас щоденно надходило по сотні запитів, у нас не вистачало рук все опрацьовувати, плюс тоді ми ще допомагали знімати людей з дахів. Я звертався, щоб допомогли оброблювати запити. У нас купа різної роботи, яку виконують волонтери, а в них є люди в штаб, і які отримують зарплатню – і де вони? Нас тоді теж ігнорували.
Ми навіть не маємо простої комунікації. І це не тому, що ми якісь неприємні, щось з нами погано працювати – ні, вони навіть не пробували.
Через те, що наші люди досі перебувають в окупації, в нас є купа ідей, як їм там допомагати, як реінтегрувати краще в Україні на підконтрольній території, як покращити процеси, які будуть мотивувати людей виїжджати з окупації в Україну. І ці ідеї ігноруються.
А чим тоді займається Міністерство реінтеграції?
Це піар-агентство Верещук. На нас вийшла людина, яка працює в Мінреінтеграції, і розповіла всю правду: каже, ми просто піаримо Верещук. Вона їде кудись – а це так подають, ніби вона доклала якихось зусиль до розв’язання проблеми. Вона як приїхала, так і поїхала, а всі думають, що щось відбулося з її допомогою. Ні.
Може, вони великим волонтерським організаціям допомагають?
Серед волонтерських організацій, які займаються реінтеграцією в Україні, є і великі – такі як Help People, або Safe Ukraine. Ми зараз працюємо з Save Ukraine: вони з Колотилівки зустрічають людей, що виїхали з окупації, їх селять, годують. Ми знаємо, що людина не пропаде, якщо вона потрапить до їхніх рук. І ця доволі велика організація, яка сама шукає кошти, сама шукає приміщення, платить за оренду, постійно на зустрічах з Мінреінтеграції з Верещук просить її допомогти, надати якісь державні приміщення або допомогти зі знижками – ні. На словах – «дякую вам за роботу», а допомоги жодної нема.
У чому вбачаєте головну проблему у діях чи бездіяльності влади?
Найгірше в цій історії, мабуть, те, що це ставлення бачать люди в окупації й ті, які вже виїхали. Вони бачать, що їх чекає, що їх використають для картинки, для статистики, мовляв, ось ще одна людина виїхала – а потім це твої проблеми. Якісь волонтери допоможуть. Люди бачать це ставлення і повертаються в окупацію – повертаються, бо ВПО в Україні відчувають себе не те що не найкращим способом, а дуже програшно.
Навіть іноді така зрада прокидається, що думаю: а за кого взагалі Верещук? Бо настільки провальна комунікація, настільки провальний процес реінтеграції, що це тільки на руку ворогу. Люди справді повертаються в окупацію через її байдужість, через її команду, яка лише займається піаром Верещук. Вона не знає нічого про ВПО, вона не розуміє болі цих людей, які покидають свої домівки, вони психологічно зламані, їм треба інше ставлення – не так, що ти виїхав і дізнаєшся: в тебе всі виплати забрали й ти взагалі жодних прав не маєш.
Додаймо конструктиву: що має робити Мінреінтеграції?
По-перше, Верещук має звільнитися. У нас немає часу думати, вибирати щось, вона вже програла. Її треба тільки міняти на людину, яка компетентна, бажано, яка пережила щось подібне, яка була або є ВПО і яка розуміє, де треба приділяти більше уваги, а не просто їздити фотографуватися та удавати, що ти щось робиш.
Конкретні дії – це комунікація, зв’язуватися з волонтерами, і не тільки з тими, з ким їм зручно працювати, і ми знаємо чому. Зв’язуватись з тими, хто має вплив на процес реінтеграції – як великі організації, так і маленькі.
Мінреінтеграції має бот, через який люди можуть до них звертатися. Цей бот максимально некомпетентний, дає хибні поради. Вони порадили їхати через Грузію людині, якій не можна було цього робити. І таких випадків багато. Ми пропонували надати всю актуальну інформацію людині, яка працює з цим ботом, тримати з нею постійний зв’язок. І якщо прийде запит, ми зможемо надати компетентну відповідь. Якщо комусь потрібно виїхати з окупації, ми можемо вивезти.
Треба мати хоча б один канал зв’язку з окупованими територіями, щоб спілкуватися з людьми. Зараз цього не відбувається, Україна втрачає зв’язок із населенням окупованих територій. Якщо ви подивитеся телевізор – немає звернень до окупованих. Чи брати їм паспорт – чи не брати, чи отримувати виплати – чи не отримати? Чи варто їхати на підконтрольну? Як їхати? Які шляхи? Які небезпеки? Як готуватися до виїзду?
Тем для комунікації з людьми на окупованих територіях дуже багато, але цей діалог не відбувається. Люди, сидячи в окупації, думають, що до них ні в кого немає діла. Бо російська пропаганда працює саме так: людям кажуть, що про них забули й вони в Україні вже нікому не потрібні. І вони потроху починають у це вірити – бо як інакше, якщо ніхто до них не звертається?
Люди зараз в окупації отримують максимальні виплати від росіян, вони намагаються вижити. Нічого в цьому поганого немає, вони погоджуються на російський паспорт, вони подаються на всі можливі виплати. Ми теж радимо їм це робити: якщо платять – нехай платять, потрібно ж за якісь кошти виживати. А наша влада не має стільки сміливості публічно це сказати, в них досі неоднозначна позиція щодо російського паспорта. Але людині, щоб вижити в окупації, треба якісь кошти щоб жити.
Окупацію сприймати як тимчасове явище, не казати, що раз ви окуповані, нехай вами русня займається, а ми не можемо до вас приїхати, ми не можемо вам щось передати. Але є ж посередники, наприклад, ми, волонтери, люди, які досі залишаються в окупації, які не можуть виїхати, бо вони невиїзні. Але через них ми можемо допомагати. У нас близько 500 сімей з дітьми, які досі залишаються на окупованих територіях Новокаховського району. Їм постійно потрібна якась допомога, в нас вже немає коштів на це, тому єдине, що ми можемо запропонувати, – це виїхати. Ми більше займаємося такою пропагандою.
Автор: Лариса Жарких
Джерело: ВГОРУ
