Як не втратити союзників: урок з виступу у Давосі
Промова Зеленського у Давосі була небезпечною за формою, навіть якщо справедливою за змістом.
Я — український патріот. Я хочу перемоги України.
І саме тому я вважаю, що промова Зеленського у Давосі була небезпечною за формою, навіть якщо справедливою за змістом.
Ми живемо і воюємо не на театральних декораціях, а в жорстокому й цинічно-прагматичному світі. Але іншого світу сьогодні немає. І це, до речі, добре розуміє і успішно використовує Трамп.
Так, це правда: Європа вагається. Так, рішення приймаються надто довго. Так, втома Заходу — реальна і смертельно небезпечна для нас.
Але є ще одна правда, яку не можна не враховувати, а тим більше ігнорувати.
Чи перейшла промова Президента України дозволені межі, як сьогодні пишуть багато оглядачів і політичних експертів?
Висловлю свою думку, так би мовити, ІМХО.
Коли український президент публічно каже Заходу:
«Європа досі не вирішила, чи готова вона захищати саму себе», він ігнорує простий імператив: допомога Україні — це не обов’язок.
Це політичне рішення чужих демократій і їхніх не завжди демократичних електоратів.
Кожен наданий нам мільярд — це результат не завжди простого голосування. Кожен пакет російських санкцій — це суперечка в парламенті. Кожне затримання траншу — це страх програти вибори.
Так, ми під обстрілами на передовій і в тилу.
Так, ми платимо кров’ю.
Але коли ми починаємо говорити з позиції:
«Ми — рятівники світу й жертви, а ви — ситі нерішучі боягузи»,
ми не зміцнюємо підтримку наших друзів, ми штовхаємо тих, хто сумнівається у табір противника.
А саме ті, хто сумнівається сьогодні вирішують, чи будуть для нас F-16, ракетні комплекси, наступні фінансові транші.
Європа — не Урсула і Кайла.
США — не сенатор Ґрем.
Захід — не єдиний суб’єкт.
Це десятки урядів, тисячі медіа-рупорів, сотні мільйонів платників податків.
І коли ми публічно принижуємо «Європу» як абстракцію,
приниженими себе відчувають конкретні лідери, які завтра повинні захищати свою проукраїнську позицію перед своїми громадянами.
Проголошувати це на престижнішому Всесвітньому Форумі тактично — ефектно й яскраво, але стратегічно — неефективно й критично небезпечно.
Бо в якийсь момент виборець у Берліні, Парижі чи Огайо скаже:
«Якщо нас вважають слабкими, невдячними й винними скрізь — навіщо взагалі їм допомагати?»
І це питання — не риторичне. Воно вже звучить у високих кабінетах і на вулицях.
Політична мудрість — це не вимогливий тон, а тверезий розрахунок.
Я хочу, щоб Україна не просто вижила, а й зберегла державність, залишилася частиною цивілізованого світу і зрештою — перемогла.
А значить, нам потрібен не лише трибунний запал, а й холодний політичний розрахунок.
Іноді жорсткість допустима за закритими дверима, але публічно повинні звучати — повага, вдячність і союзницька мова.
Не тому, що ми слабкі. А тому, що ми, на жаль… залежні — і це треба враховувати, а не заперечувати.
Вічний діалектичний спір про форму й зміст. Я не звинувачую президента в «змісті» його виступу. Я підозрюю його в недалекоглядності «форми» подачі.
Моральна перевага над союзниками — погана тактика. Лейтмотив «ви повинні» — хибна стратегія.
Україна може виграти війну не вимогами, а коаліцією з реально сильними союзниками.
P.S. Кілька слів на захист Зеленського.
Майже сім років президентства, з яких чотири роки в умовах найжорстокішої війни — це серйозний стаж, щоб підозрювати політичну короткозорість.
Тоді що ж це було?
Як кажуть, «зрозуміти — значить пробачити». Я, здається, розумію внутрішню логіку Володимира Олександровича.
Давос — це місце, де м’які ввічливі фрази губляться, а різкі формулювання потрапляють у заголовки.
І з цієї позиції дякуємо за допомогу» — не новина, а «Європа слабка й нерішуча» — готовий яскравий заголовок на першій сторінці New York Times або Financial Times.
І це спрацювало. На благо чи ні?
P.P.S. Під час промовив залі часто звучали «бурхливі пропозиційні оплески».
Хай це не вводить нас в оману.
Автор: Марк Гінзбург - американський і український підприємець та громадський діяч.
