Як українців переконували у «безальтернативності» Мінських домовленстей
Українцям варто піти проти власного невігластва і почуття меншовартісності.
Сонячного дня 15 травня 2015 року до резиденції посла США в Києві запросили свіжообраних українських парламентарів для зустрічі з Помічником державного секретаря США у справах Європи та Євразії.
Пані Помічник зробила зупинку в Києві дорогою до Вашингтона, повертаючись з Росії. Там вона супроводжувала Державного Секретаря Джона Керрі на зустрічі з Президентом Володимиром Путіним.
У вітальні резиденції було незвично тихо. Пані Помічник держсекретаря зустрічала гостей стриманою посмішкою, посол – стривоженим поглядом.
Правдивий «діагноз» не забарився: треба змінювати Конституцію і запроваджувати особливий статус для окупованих територій…Треба вибори провести… Вибори – це добре, це демократія… Важке озброєння під час виборів буде закрите на замок… Мінські домовленості – це не типовий політичний документ, тому його не треба читати і виконувати з першого пункту, можна і з дев’ятого…
Про це все домовився Президент України і цьому нема альтернативи… Нема альтернативи «Мінську».
Фразу «Нема альтернативи "Мінську"» за наступні роки ми почули ще сотні, якщо не тисячі разів: з медіа, під час публічних і кулуарних зустрічей, від глав держав і урядів, від міністрів і послів, від експертів і журналістів.
Але чому? Якщо виконання Мінських домовленостей має нас вбити, то чому ми безальтернативно маємо померти? Зрештою ми живемо, то чому не шукаємо альтернативи
Чому в принципі «Мінськ» став можливим? Чому він став безальтернативним? Чому альтернативи не шукає Україна? Європа? США? І яка вона, можлива альтернатива?
Знайти відповіді на ці запитання означало знайти «ліки останньої надії».
Піти проти власного невігластва, невіри у свої сили і почуття меншовартісності. Зрозуміти себе, пізнати ворога і союзників, усвідомити природу речей через прочитане і почуте, пояснення і опонування, розмови і роздуми.
