Хтось скаже, що на війні рятує Бог або янгол-охоронець, але насправді наших захисників витягують із пекла бойові побратими.
Про це у відвертому інтерв'ю заявив фронтовий вояк-піхотинець із Бригади швидкого реагування Національної гвардії України "Рубіж" за позивним "Смайлик".
Інформаційна агенція "Останній Бастіон" люб'язно викладає сповідь українського захисника, який продовжує боронити всіх нас від московитської агресії у Донецьких степах.
– Як можете змалювати поточний стан справ на своєму відтинку? За Вашими словами, Східний фронт припиняв палати ні на мить, коли росіяни з Бахмута націлилися на Лиман, Авдіївку, Куп'янськ...
– Відбувається війна. Мій крайній вихід був одним із найважчих, коли ми працювали у складі евакуаційної групи на Бахмутському напрямку. Наші хлопці мали подолати досить велику дистанцію і ми знаходилися на проміжному пункті евакуації. Того дня вся та ділянка піддавалася сильним обстрілам – міномети, ствольна артилерія, все, що діставало.
Зранку ми спершу мали дістати тіла наших загиблих воїнів. Коли ми підійшли, то потрапили під сильний обстріл – вочевидь, ми знаходилися дуже близько біля ворожих позицій, бо по нам працювала і стрілецька зброя, і кулемети. Незабаром з восьми осіб нас залишилося тільки троє.
Уже були поранені, яким була потрібна евакуація. Ті люди, які залишилися, продовжували виконувати завдання. Нам було потрібно евакуювати важкого пораненого, і по тих людях, які його виносили, прицільно влучили з міномета. Коли ж я підняв голову, то побачив, що я поранений, один боєць з евакуаційної групи загинув, а ще двоє отримали дуже важкі поранення, які в подальшому призвели до їхньої загибелі.
Єдина причина, чому я тоді вижив – це мій полеглий побратим. Він був дуже "важким", і коли я почав йому надавати допомогу, він сказав мені відходити. Я спершу його не послухав, але тоді він ще раз крикнув мені відходити. Я відповз метрів сім до інших людей, аби подивитися, чи зможу надати їм допомогу, і тоді по нас прилетів ще один снаряд.
– То Вам пощастило вижити у цій без перебільшення фронтовій м'ясорубці. Не кожному таке під силу, згодні?
– Хтось скаже, що мене врятував Бог або янгол-охоронець. Але я вважаю, що насправді мене врятував мій побратим з позивним "Писар", який краще за мене розумів ситуацію і дав мені правильну вказівку.
– А якої Ви та Ваші побратими думки про ворога? Бо той потік ура-патріотичної пропаганди з так званого "загальнонаціонального телемарафону" настільки знеособив у негативному світлі росіян до рівня мітичних "орків" або ж вигаданих "чмонь", применшивши героїзм і мужність наших захисників.
– Давайте так: росіяни, які сюди прийшли, неправі з самого початку. Як я до них ставлюся? Воювати з ними – моя робота. Деякі люди вважають, що якщо вмикати емоції перед бойовим виходом, викликати лють або ненависть, то це тобі допоможе. Я з цим трохи не погоджуюсь, бо якщо ти себе емоційно налаштував, то перед самим десантуванням з БТРа можеш перегоріти й зловити страх. А це найгірше, що може бути.
Коли ти ловиш страх, то не лише перетворюєшся на мішень, але і підставляєш інших. Що ж стосується загарбників, то заліза у них більше, ніж у нас. Коли я йшов евакуйовувати решту людей, по мені одному тоді випустили з десяток снарядів, що є абсолютно неадекватно з будь-якої точки зору, але у росіян такі можливості є.
– І під кінець розмови: як Вам перебування у війську, відчувається, що Нацгвардія та Сили оборони у цілому наблизилися до так званих "стандартів НАТО"?
– Складне питання, чесно кажучи. Я особисто щасливий служити в піхоті. Не знаю, наскільки адекватно це прозвучить, але до того життя було абсолютно звичайним, а прийшла біда і я пишаюся тим, що можу допомагати та бути частиною цього процесу під назвою "визвольна війна". Бути піхотинцем – надзвичайно важко.
Проте морально мені якоюсь мірою стало простіше. Тим більше після останнього виходу у мене з'явилася ще одна персональна мотивація. Це розуміння того, що поки у тебе є сили та можливості, ти маєш вийти в ту умовну посадку і зробити все, що можеш, бо саме тут, затямте, – єдине місце, де можна щось змінити. Не в тилу, не вдома, не у себе на роботі, а, на жаль, тільки тут. Це просто треба прийняти як факт.
Насамкінець "Останній Бастіон" закликає згадати про те, як Зе-влада паразитує на війні та, що найгірше, кидає у топку найголовніший і невідновлювальний ресурс, який має Україна – людей!