Київ стикається із непевним майбутнім на тлі зменшення західної підтримки. Безпосередня загроза походить від президентських виборів у США.
Проте фундаментальною проблемою є нездатність Європейської спілки взяти на себе зобов'язання щодо поразки вторгнення РФ. Таку думку висловив дійсний кавалер Ордену Святого Михайла і Святого Георгія сер Тім Вілласі-Вілсі.
Новий Генеральний секретар Північноатлантичного альянсу (далі — НАТО) Марк Рютте після вступу на посаду не гаяв часу і відвідав Київ, де «пообіцяв подальшу підтримку Україні у її війні проти росії». Без сумніву, його слова були щирими, але він знає, що в ЄС і США існують серйозні політичні перешкоди.
Це відчуває і президент України. Володимир Зеленський нещодавно представив свій «План перемоги» в європейських столицях після неоднозначного прийому у Вашинґтоні, де зазнав холодного політичного душу.
Майбутні президентські вибори в США, зі слів сера Вілласі-Вілсі, є точкою максимальної небезпеки. Перемога Дональда Трампа може призвести до того, що він зателефонує російському диктатор путіну вже 6 листопада.
Ніхто не хоче, щоби ця жорстока війна із «геноцидною м'ясорубкою» тривала на день довше, ніж це необхідно. Однак Зеленському було б чого побоюватися від угоди, укладеної Трампом.
Домовленості з афґанськими талібами, підписані у столиці Катару 2020 року, були названі найгіршою дипломатичною угодою від часів Мюнхенської змови 1938 року. На щастя, Трампу не вдалося укласти таку ж катастрофічну угоду з Кім Чен Ином.
У будь-якій такій угоді Зеленський навряд чи зможе домогтися повернення Криму та Донбасу, репарацій за величезні збитки, завдані Україні, судових процесів над воєнними злочинами або членства у НАТО. Можливо, йому вдасться виторгувати райони Курської області в обмін на контроль над Запорізькою атомною електростанцією.
Проте є одна «але» — без членства в НАТО і гарантій Статті 5 ніщо не завадить путіну продовжити війну після кількох років відновлення і переозброєння.Цей сценарій не варто скидати із розрахунків.
Найпомітнішою ознакою провалу колективної рішучості перемогти РФ стало рішення не арештовувати російські фінансові активи, заморожені у західних банках. Натомість використати їх як заставу для отримання набагато меншої позики.
Так, існував би теоретичний ризик підриву віри у фінансову систему, в якій домінує Захід, але небагато країн поки що готові довірити свої заощадження китайським чи індійським банкам. Окрім того, це стало б сигналом путіну не вторгатися в інші країни.
Для Європи це також було б небезпечно. І Сакартвело, і Молдова виглядають особливо крихкими і вразливими до російських активних дій або гібридної війни; навіть країни Балтії небезпідставно нервуватимуть, попри їхній статус членів НАТО.
Однак було б оманливо звинувачувати в усьому Трампа, було багато попередніх ознак того, що на нас чекають неприємності. Підтримка США завжди була занадто малою і запізнілою.
З огляду на величезні масштаби військової підтримки Вашинґтона це може здатися абсурдним, але нерішучість президента Джозефа Байдена щодо дозволу на використання ракет Storm Shadow проти цілей на території росії свідчить про загальну тенденцію. Як голова глобальної наддержави, Байден завжди стежив за тим, щоб війна не вийшла із-під контролю і не стала ядерною.
У результаті Україна відчуває, що отримала достатньо, щоби не програти, але недостатньо, щоб перемогти. В Європі підтримка була різноманітною; деякі країни, такі як країни Балтії, Скандинавські держави, Британія і Польща, зробили це краще, ніж інші.
Угорщина була налаштована вороже, і незабаром до неї можуть приєднатися Словаччина і Австрія. Німеччина надала найбільше зброї, але виявилася політично ненадійною, тож її відмова постачати ракети Taurus і публічні дебати про скорочення оборонного бюджету надіслали невірні сигнали.
Німецькі компанії продовжують зберігати значні інтереси у РФ. Своєю чергою, перемога «Альтернативи для Німеччини» на виборах у Тюринґії, Саксонії та Бранденбурзі нагадала канцлеру Олафу Шольцу, що війна у Східній Німеччині не користується значною підтримкою.
Президент Франції Емманюель Макрон, який від самого початку був непостійним щодо України, отримав подібний поштовх від крайніх лівих і крайніх правих на парламентських виборах у липні. Тим часом, криза на Близькому Сході відвернула увагу зовнішньої політики та громадськості.
В Іраку та Афґаністані 20 років тому Захід продемонстрував, що він не має достатньої пропускної здатності, щоб упоратися з двома одночасними кампаніями. Події, що відбуваються від 7 жовтня 2023 року, завдали невимовної шкоди перспективам України та схваленому Заходом міжнародному порядку, заснованому на правилах.
Новообраний президент Трамп справедливо заявив би, що США знову взяли на себе основний тягар західних інтересів за недостатньої підтримки своїх союзників по НАТО. Він би вказав (і знову правильно) на зростаючий військовий тиск на Україну, труднощі із заміною солдатів на передовій, а також на вплив на світові ціни на продовольство і паливо.
У зв'язку з війною, що триває на Святій Землі, він говорив би про те, що США знову надмірно заглиблюються у «вічні війни». Можна очікувати, що новообраний президент Камала Херріс піде шляхом Байдена, успадкувавши його обережність щодо надмірного провокування путіна і його стриманість щодо вступу України до НАТО.
Крім того, її свобода надавати Україні додаткову зброю може бути обмежена складом обох палат Конґресу. Можливий і третій результат виборів: перемога Херріс, яку оскаржить Трамп, а за таких обставин можемо побачити відсутність зовнішньої політики США протягом декількох тижнів або місяців.
Якщо не буде заколоту російських військ або кризи безпосередньо у Москві, перспективи для України (а отже, і для Європи) виглядають похмурими. Іронія полягає в тому, що путін заявлятиме про перемогу, незважаючи на те, що його кампанія була дорогою катастрофою.
Як би виглядала зраджена Україна? Принаймні, вона зберегла б близько 82% своєї території, а винуватий Захід, безсумнівно, надасть допомогу для відновлення інфраструктури.
Україна могла б отримати шлях до можливого членства в ЄС (якщо тільки цю можливість не викинуть за столом переговорів), але приєднання до західного клубу могло б втратити свою привабливість на той момент. Українські олігархи знову вийдуть зі сплячки.
На зміну юнацькому ентузіазму покоління Майдану прийде старий постсовєцький цинізм. З'явився б антагонізм по відношенню до тих, хто повернувся з-за кордону, уникнувши участі у бойових діях, і — звичайно ж — тисячі скорботних сімей.
Це мала бути війна, тягар якої був би покладений на Європу. Попри десятиліття дискусій про європейську оборону, виявилося занадто зручним покладатися на щедрість США, що зробило Європу в'язнем електоральних чинників Америки.
Це також змусило Європу (як ЄС, так і НАТО) ухилятися від прийняття складних рішень, необхідних для перемоги у війні: