Боротьба за владу та вплив у Дамаску
Учора — союзники, сьогодні — конкуренти: переділ влади в Сирії.
4–5 серпня 2026 року сирійські та арабські ЗМІ (Al Arabiya, Syria TV, North Press, Al Bawaba та інші) повідомили про раптове підвищення бойової готовності сирійської армії до «рівня C» — найвищого рівня готовності.
Військовослужбовців відкликали з відпусток, а підрозділи висунули до сирійсько-іракського кордону. Офіційних пояснень Дамаск не надав.
Паралельно в соціальних мережах та OSINT-акаунтах, зокрема @OSINTWarfare і турецькомовних медіа, поширилися версії про внутрішній конфлікт — суперечку між бригадним генералом Джамілем аль-Салехом та Абу Амшею (Мухаммадом аль-Джасемом), колишнім командиром протурецької «Дивізії Султана Сулеймана Шаха».
Стверджувалося, що Абу Амшу заарештували за «витік секретної інформації» Міністерства оборони на користь турків, Сейфа Булада — колишнього командира «Дивізії Хамза» — посадили під домашній арешт, а влада готується до внутрішніх зіткнень і деякі командири нібито тікають до Іраку.
Що підтверджено фактами
Після падіння режиму Башара Асада в грудні 2024 року та приходу до влади перехідного уряду Ахмеда аш-Шараа — колишнього лідера ХТШ, відомого як Абу Мухаммад аль-Джолані, — нову сирійську армію формують шляхом інтеграції десятків колишніх повстанських формувань.
Серед них — турецькі проксі із «Сирійської національної армії» (SNA). Абу Амша (Мухаммад Хусейн аль-Джасем, родом із Хами) та Сейф Булад (Сейф Абу Бакр) — одні з найвпливовіших командирів цієї групи. Обидва перебувають під санкціями США з 2023 року, а також ЄС і Великої Британії.
Абу Амша командував 62-ю дивізією, яка раніше фігурувала як 25-та, у районі Хами — потужною та відносно автономною структурою з лояльними йому бійцями із власного клану та регіону.
За даними Сирійського центру моніторингу за дотриманням прав людини (SOHR) та Syria TV, 4–5 серпня його викликали до Дамаска на тривалу нараду. Переговори затягнулися до пізньої ночі. За повідомленнями, Абу Амша відмовлявся повністю передати командування дивізією та претендував на вищу посаду.
Уранці 5 серпня офіційно оголосили про його призначення заступником командира Центрального корпусу. Формально це підвищення. Насправді — типове «м’яке» переведення: усунення від безпосереднього контролю над своєю дивізією та її ресурсами.
Паралельно надходили повідомлення про усунення Сейфа Булада від командування 76-ю дивізією та інші кадрові перестановки. У дивізії Абу Амши спостерігалися нервозність і переміщення підрозділів, на що Ахмед аш-Шараа відреагував посиленням присутності в регіоні.
Іракська сторона в особі командувача прикордонних сил заявила, що ситуація на кордоні нормальна, переміщення погоджені, а загроз немає. Це суттєво послаблює версії про підготовку до конфлікту з Іраком або проіранськими шиїтськими формуваннями.
Що відбувається насправді
Це класичний епізод боротьби за владу в постасадівській Сирії. Ахмед аш-Шараа та його оточення — ядро колишньої ХТШ — намагаються сформувати підконтрольну армію з п’яти регіональних корпусів, підпорядковуючи собі колишніх польових командирів «Сирійської національної армії», які зберігали значну автономію, економічні інтереси та прямі зв’язки з Туреччиною.
Абу Амша — яскравий приклад «проблемного активу»: він потрібний як бойова одиниця та джерело лояльних бійців, але водночас є «токсичним», оскільки перебуває під санкціями США та потенційно нелояльний до влади Ахмеда аш-Шараа.
Переведення на штабну посаду зі збереженням звання — спосіб «під’їсти» його вплив, не провокуючи відкритого заколоту. Турецькі коментатори точно вловили суть: «Формально підвищили, але забрали сотні солдатів… Поки що його трохи “під’їли”».
Чутки про арешт, витоки інформації та втечу до Іраку — типовий інформаційний шум перехідного періоду, коли кожна сторона просуває власну версію.
Ризики залишаються: якщо перестановки зачеплять надто багато турецьких проксі й відбуватимуться надто різко, це може спричинити тертя з Анкарою або локальні спалахи непокори.
Однак станом на 6 серпня 2026 року ситуація виглядає контрольованою.
Висновок
Насправді йдеться не про підготовку до війни з Іраком і не про початок громадянської війни всередині армії, а про примусову інтеграцію та послаблення позицій потенційних силових конкурентів.
Це закономірний етап після захоплення влади: спочатку — союз із ким завгодно проти Асада, а потім — «наведення порядку» серед союзників.
