Час відправити зеленських на війну
Захищати країну, а не грабувати.
«Золотий резерв» у тилу: чому підміна понять коштує нам країни
Коли пересічна людина чує словосполучення «військовий пенсіонер», в уяві одразу постає ветеран, який роками тримав фронт, дістав поранення й пішов у заслужену відставку. Але називаймо речі своїми іменами: у нинішній дискусії йдеться й про пенсіонерів силових відомств, які не мають бойового досвіду.
Про це пише Олександр Бригинець.
Голова парламентського комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова заявила про 129 тисяч колишніх кадрових військових та працівників силових відомств віком до 60 років, які отримують пенсії, не працюють і не мобілізовані. За її словами, вони не мають інвалідності та жодного дня не були на фронті. Цифру депутатка навела з посиланням на дані Пенсійного фонду України.
Хто ці люди?
Серед них — колишні працівники поліції, ДБР, СБУ та інших силових відомств. Люди, які вийшли на пенсію задовго до загального пенсійного віку.
І виникає закономірне запитання: чому ті, хто роками служив у державних структурах, складав присягу та проходив відповідну підготовку, залишаються поза військом?
Але мобілізувати їх на захист держави? Що ви, це надто складно! Тут у системи одразу вмикається «бюрократичний стопор». За словами Третьякової, на нарадах за участю Генерального штабу їй пояснювали, що не можуть мобілізувати людей із такими званнями.
Виходить фантастична за своєю абсурдністю математика: сільського механіка чи бухгалтера без військового досвіду система мобілізувати може. А от знайти застосування досвіду колишнього силовика у розквіті сил — це вже нібито нездійсненне завдання для Міноборони та ТЦК.
Звісно, сама служба в поліції чи іншому відомстві не робить людину готовим штурмовиком. Але чому необхідність підготовки цивільних не зупиняє систему, а питання підготовки та призначення колишніх силовиків стає бюрократичним глухим кутом?
Додайте сюди ще й «липову» інвалідність у погонах, заброньованих силовиків та армії «експертів із комунікацій» у тилових відомствах — і картина стає повною.
Складається враження, що в тилу роками тихо й непомітно зберігають якийсь «золотий резерв» Банкової.
Мабуть, їх бережуть на випадок інопланетного вторгнення. Бо для захисту власних кордонів цей кадровий ресурс державі чомусь виявився непотрібним.
Скільки ще мобілізованих цивільних має згоріти «на нулі», поки система наведе елементарний порядок зі своїми ж «пільговиками»?
