80 роковини з дня депортації чеченців та інгушів сталінським режимом
Мусимо пам'ятати про нелюдські злочини, вчинені окупаційною владою. Кожна жертва неодмінно має бути відплачена ворогом.
Вранці 23 лютого 1944 року всі дорослі жителі Чечено-Інгуської АССР були викликані до місць колективних зборів: клубів, шкіл, на міські та сільські площі. Сталінський режим відновив повоєнні етнічні чистки поневолених більшовизмом народів.
То був день Червоної армії, тож люди, нічого не підозрюючи, перебували у святковому настрої. Так, із підступності та підлості, почалася жахлива акція — на всій території північнокавказького регіону на тлі націлених автоматів і кулеметів оголошувався указ-вирок про депортацію корінних народів: чеченців та інгушів.
Потім більш ніж 100-тисячний контингент спеціально організованих для цієї акції російських солдатів безцеремонно почав вриватися у всі двори мирного та беззбройного населення. На збори людям давалося лише 10-15 хвилин; при цьому за вияв невдоволення, за спробу втечі, за неправильно зрозумілий наказ — розстріл (одразу на місці без суду і слідства — прим. ред.)!
Після розправи над ошуканими жителями почалося полювання — вбитими людьми були всіяні гори та рівнини, міста і села... Їх знаходили скрізь: у спорожнілих будинках, у ліжках, у дворах, на дорогах, на стежках, на околицях сіл, в ярах, на узліссях.
Придатні для вживання продовольчі припаси обливалися гасом і спалювалися, а замість них розкидалася отруєна їжа. Жертвами вживання таких «продуктів» ставали переважно голодні діти, які не розуміли, чому не можна їсти чисті та апетитні харчі.
«Транспортабельну», за визначенням самих окупантів, частину населення відправляли на залізничні станції. Там відразу ж занурювали у холодні ешелони: вагони для перевезення худоби були забиті вщент невільниками, яким судилося «починати нове життя» у пустках Казахстану, Кирґизстану, Західного Сибіру.
На засніженій «Дорозі Смерті», яка тривала до 20 діб, залишилися лежати тисячі трупів, адже перші морозні тижні депортації від голоду, холоду та хвороб загинуло майже 70 тисяч людей. Загалом, за весь період вигнання, загинуло близько 200 тисяч чеченців і 30 тисяч інгушів (фактично, загинув майже кожен другий депортований — прим. ред.).
Народи знищувався не тільки фізично, наприклад, у Грозний з усіх кінців республіки звозилися стародавні рукописи, релігійно-філософські трактати, стародавні манускрипти чеченців та інгушів про своє походження, література з приватних бібліотек і архівів, які окупанти спалювали у центрі міста. Натомість у горах знищувалися етнографічні пам'ятники, цвинтарі, сотні тисяч надгробних стел розбивалися на частини та вивозилися для будівництва доріг, мостів і господарських споруд.
Описаний вище злочин — зло російських (московитських) державних грабіжницьких традицій. Воно, роками залишаючись неосудженим, перешкоджає розвитку миру і процвітанню, продовжує здійснювати свій руйнівний вплив як на навколишні народи, так і на їхній власний самобутній потяг до прогресу.
Між тим, медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує своїм читачам, що примусова депортація була пояснена Іосіфом Сталіним тим, що чеченці з інгушами нібито "приєдналися добровільно до організованих німцями формувань і виступили зі зброєю в руках проти Червоної армії". Проте насправді Кремль зачищав територію регіону від непокірних і гордих північнокавказьких народів.
