Чому ми не молимося Рідним Богам?

Від Перуна до покаяння: як у нас відібрали Рідних Богів.

А ви молитеся своєму батькові? Або, можливо, дідові? Звісно ж, ні — це було б абсурдно. З батьком і матір’ю, з дідом і бабусею ми завжди на «ти»: поважаємо їх, шануємо, навідуємо та даруємо подарунки.

З Богами ми спілкуємося за таким самим принципом. Наші Боги — це наші Отці. Пропоную вже усвідомити цей момент. Саме від них ведуть свій початок наші Роди.

На жаль, за часи лихоліть ми втратили своє родовідне коріння й забули про Велеса, Перуна та Сварога. Я вже не кажу про менш відомі імена — Барму, Юшу-Змія чи Світовида. Ми звикли поклонятися господареві, як раби. Нас так довго змушували це робити, що ми вже не можемо інакше ставитися до Богів.

Нам здається правильним схилити голову й стати на коліна. Каятися у гріхах, вимолювати прощення, виконувати якісь аскези не для себе і не для Роду, а для того, щоб пан погладив по голові.

Різниця між Богом і Господом така сама, як між начальником і рідним батьком. Начальникові байдуже до вашої душі — головне, щоб ви виконували роботу.

Для батька ж найважливіше, щоб ви були порядною людиною. Перед батьком не потрібно каятися. До батька треба просто прийти й сказати, що любите його. І він усе зрозуміє.

Не знаю, як ще пояснити цей момент. Цю тонку межу між господарем і богом. У православному християнстві це такий збірний образ, який називають Господом Богом.

Нібито і господар, але водночас і Небесний Отець. І водночас такий «батя», перед яким треба повзати навколішки та бити поклони. Дивно це для мене, та й «батя» якийсь дивний.

У слов’янській традиції є лише Отець. Точніше — Отці. Діди, Пращури, Предки. Ті, хто жив у Явному світі на зорі часів і завдяки своїй силі та могутності Душі й Духа перейшов до Слави, у Світлу Наву.

Тому своїм Отцям ми не молимося. Ми славимо їх, шануємо, довіряємо їм і просимо поради у важкі часи.