Чому не весь світ вважає путіна злочинцем?

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

На жаль, питання стає все більш актуальним. До Віктора Орбана і Роберта Фіцо ми фактично звикли, але генерація своїх орбанів іде у Румунії, Чехії, Німеччині, Франції й далі за списком.

Наприклад, політичні лідери Африки майже повністю заражені орбанізмом. Головними симптомами його є протиприродна повага до путіна як «захисника інтересів власної країни» і вимоги припинити підтримку України, віддаючи її на поталу агресору.

Політиків — так, але не виборців, які за них голосують; тобто, маємо справу з об'єктивним процесом, який треба розуміти. Зверніть увагу: у часи нападу СССР на Афґаністан у демократичних країнах не було нікого помітного, хто б закликав до припинення підтримки моджахедів, які демократами аж ніяк не виглядали.

А от проти нас — доволі багато. І це не тільки тому, що у нас, в Україні, корупція та утиски демократичний свобод, більшості із тих, хто виступає проти підтримки України, на ці свободи та законність плювати.

Кінець ХХ — початок ХХІ сторіччя визначалися піком глобалізму. Він вважався майже офіційним мейнстримом, фокуси з гендерною ідентичністю та цифровим контролем життя («цифровий концтабір») стали майже невідворотною реальністю.

І це подобалося далеко не всім, просто мешканці багатьох країн не знали, проти кого і як протестувати. Тому що ООН, ВООЗ, СОТ, ЄС, НАТО та інші подібні глобальні організації перетворилися на бюрократичні фортеці — на них не вплинути, від них ні сховатися.

Ну, а нав'язана глобалістами людожерська форма «боротьби з ковідом» розкрила очі практично усім. І тут піднявся із чемодана та виповз на арену кремлівський фюрерок.

Він проголосив, що росія настільки велична, що не бажає жити за правилами, які формулювала не вона. А перше і головне російське правило — це «Будемо робити що завгодно, і нічого нам за це не буде».

Тож такий підхід з позицій «можна все, аби тільки це запакувати в обгортку національних інтересів» дуже сподобався тим, кого лякали новації і дурість глобалістів. Тому у багатьох країнах почали піднімати голови, хто не хоче жити за правилами, кому подобається їх свідомо порушувати.

А такі люди є завжди, і це можуть бути як крайні праві, так і крайні ліві, тому путін став для них не те, щоби лідером, але своєрідним зразком. Так, безумовний примат національного над міжнаціональним в окремих випадках є цілком доречним.

Однак у світі загалом це породжує хаос і конфлікти включно з потенційною ядерною катастрофою. Після того, як Дональд Трамп почав зі свого боку руйнувати світовий порядок, побудований на правилах, процес відходу від глобалізму-лібералізму у світі набув ознаки лавиноподібного і отримав назву «трампізму» (я б ще додав «путінізму»).

Це і прихований протест проти ліберальних збочень, і хвороблива схильність до простих рішень, і розрахунок на грубу силу як найбільш надійний інструмент досягнення мети. А тут Україна відчайдушно протистоїть воєнному тиску значно більшої країни.

Україна чинить ефективний спротив саме грубій силі і наполягає на виконанні міжнародних правил і положень. Зокрема, про непорушність кордонів і покарання агресора!

І це страшенно дратує антиглобалістів та радикалів всіх ґатунків, націоналістів, у першу чергу. Бо руйнує зрозумілий для них світ трампізму-путінізму, де сильний має право знущатися і навіть знищувати слабкого, а той не має права навіть боронити себе.

До речі, вимога «Не заважати знущатися над тобою» походить із криміналу. Тобто, якщо узагальнити, трампізм-путінізм замість високотехнологічного цифрового концтабору нав'язують нам звичайну зону із зеками та наглядачами.

Єдиний варіант поміняти відношення до України адептів сучасного антиглобалізму — це стати переможними. Якщо ми не тільки будемо чинити спротив, а досягнемо своєї мети у війні з недоімперією, то всілякі орбани із фіцо змінять свою ненависть до України на улесливу повагу, бо ж вони поважають лише силу.