Чому рішення українських судів перетворюються на нікчемні папірці
Реформатори, не усвідомлюючи ані призначення правосуддя, ані наслідків своїх реформ, покінчили з багатьма «родимими плямами» соціалізму, пише журналіст Володимир Бойко у своєму матеріалі для «Ракурсу».
Професійні «громадські активісти», які заробляють гроші на розповідях про необхідність проведення в Україні судової реформи, напевно, і не підозрюють, що ця реформа стартувала ще 18 років тому, у квітні 1999-го, коли було ухвалено Закон України «Про виконавче провадження». Трохи Згодом, у червні 2001 року, напередодні 5-ї річниці нової Конституції, була проголошена так звана мала судова реформа, ознаменована докорінними змінами процесуального законодавства. І відтоді триває безперервний процес реформування, прямим наслідком якого є сьогоднішній стан українського, з дозволу сказати, правосуддя.
Реформатори, не усвідомлюючи ані призначення правосуддя, ані наслідків своїх реформ, покінчили з багатьма «родимими плямами» соціалізму. Пішли в небуття строки судового розгляду та інститут судового нагляду. Після того як державне мито стало справлятися до місцевих бюджетів, суди втратили право звільняти малозабезпечених громадян від його сплати, а саме мито по окремих категоріях спорів сягнуло 10% ціни позову. До судової юрисдикції стали належати всі без винятку правовідносини в державі (раніше — лише спірні правовідносини), що призвело до катастрофічного збільшення судових справ і фізичної неможливості розглядати ці справи в розумні строки. Але головне — судові рішення перестали виконуватись.
Імперативність — це та властивість судового рішення, яка дозволяє судовій системі претендувати на звання влади. Якщо судові рішення, що набули законної сили, не виконуються, то втрачається сам сенс існування судочинства як суспільного інституту. Саме тому в усьому цивілізованому світі процедура виконання судових рішень вважається стадією судового процесу. І саме тому, до речі, до початку судової реформи виконанням судових рішень в Україні займались судові виконавці. Не державні, як нині, а саме судові. Це були співробітники суду, які діяли під контролем судді, що видав виконавчий документ. Але реформатори вирішили, що фінальну, а відтак — найголовнішу стадію судового процесу слід передати до виконавчої гілки влади — у Міністерство юстиції. Залишається лише здогадуватись, чому до Мін’юсту не передали стадію, наприклад, касаційного оскарження…
Наслідки не забарилися, і на сьогодні скарги на невиконання судових рішень становлять левову частку звернень українців до Європейського суду з прав людини. При цьому якщо станом на кінець 2014 року в Україні не виконувалось 70% судових рішень, то наприкінці 2016-го міністр юстиції Павло Петренко повідомив, що не виконується вже 95% судових рішень.
Це означає, що в Україні немає жодних легітимних засобів захисту прав, свобод і законних інтересів громадян і юридичних осіб, а гроші платників податків, що витрачаються на утримання судових органів (не кажучи вже про кошти, які сплачуються як судовий збір), викидаються на вітер. Але міністр Петренко не тільки не вважає, що подібний стан речей засвідчує управлінську безпорадність керівництва Мін’юсту, але навіть не пояснює, як взагалі могло трапитись, що невиконання судових рішень стало повсякденною практикою. Тож спробуємо на кількох прикладах розібратись, чому саме під орудою Мін’юсту рішення українських судів перетворюються на нікчемні папірці.
Передусім слід зазначити, що в Україні не виконуються судові рішення у справах будь-якої категорії: про стягнення заборгованості чи поновлення на роботі, про відшкодування шкоди, завданої державою, чи про надання відповіді на інформаційний запит. І хоча невиконання службовою особою (чи навіть лише перешкоджання виконанню) судового рішення тягне кримінальну відповідальність аж до позбавлення волі на строк до п’яти років, ст. 382 Кримінального кодексу України є мертвонародженою, оскільки правоохоронні органи не визнають іншої підстави для реєстрації відповідного кримінального провадження, окрім як повідомлення про злочин, складене державним виконавцем.
Не виконуються не тільки рішення судів, які об’єктивно непросто виконати — наприклад, про стягнення коштів з боржника-банкрута, — але й такі, де виконавче провадження не містить жодних ускладнень — наприклад, коли заборгованість була забезпечена заставою.
Як приклад можна навести тяжбу між Українським інноваційним банком і закритим акціонерним товариством «Компанія «Росток» про стягнення заборгованості за виданим ще у 2006 році кредитом. Власне, резонансною цю справу зробила не якась юридична колізія, а сума неповернутого кредиту — 411,3 млн грн — та демонстративне невиконання судових рішень, що врешті-решт призвело до припинення діяльності банківської установи.
Майже 8 років тому, 10 листопада 2009 року, господарський суд м. Києва постановив стягнути з компанії «Росток» на користь «Укрінбанку» понад 5 млн дол. простроченої заборгованості за отриманим, але не повернутим кредитом. Невдовзі, 29 квітня 2010 року, все той же ж господарський суд Києва виніс ще одне аналогічне рішення, постановивши стягнути з компанії «Росток» на користь «Укрінбанку» майже 2 млн дол. 24 листопада 2014 року цей же ж суд виніс рішення про стягнення з компанії «Росток» 6,8 млн дол. і 0,8 млн євро, і, нарешті, 14 січня 2016 року господарським судом Києва стягнуто з компанії «Росток» на користь «Укрінбанку» 2,4 млн дол.
Годі й казати, що до сьогоднішнього дня ці судові рішення не виконані, державним виконавцем з боржника стягнуто лише 225,6 тис. грн, а колосальна сума неповернутого кредиту стала для банківської установи смертельним тягарем. Тож можна лише дивуватись спокою міністра юстиції, який розповідає, що його відомство не спроможне забезпечити виконання 95% судових рішень. Краще б Петренко розповів, як узагалі таке можливо — не стягнути заборгованість, якщо кредит, виданий банком, був забезпечений заставою нерухомого майна, належного компанії «Росток».
На фото — величезний комплекс нежитлових споруд площею 9,5 тис. кв. м за адресою м. Київ, бульвар Вацлава Гавела (колишній бульвар І. Лепсе), будинок 4 корпус 1, під заставу якого «Укрінбанк» відкривав кредит компанії «Росток» згідно з договором іпотеки і в якому зараз розташовані автосалони, виробничі приміщення та офіси відомих компаній.
Звісно, якби виконання судових рішень перебувало під судовим контролем, то в разі несплати заборгованості в грошовій формі суд за заявою стягувача просто змінив би спосіб виконання й передав би кредитору заставлене майно. Але потрапляння заключної стадії судового процесу під опіку виконавчої гілки влади потягнуло цілком закономірні наслідки: всі намагання «Укрінбанку» отримати якщо не гроші, то хоча б предмет іпотеки саботували державні виконавці, які виявились нездатними вручити боржнику відповідну вимогу, передбачену ст. 35–37 Закону України «Про іпотеку». А коли «Укрінбанк» (точніше, його правонаступник) 10 лютого 2017 року зробив це самостійно та врешті-решт домігся реєстрації за собою права власності на предмет іпотеки (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, індексовий №90428400, номер запису 21078803), у Мін’юсті терміново зібралась на своє засідання Комісія з питань розгляду скарг у сфері економіки (є й така, виявляється, при міністрі Петренку) та постановила скасувати нотаріальну дію про реєстрацію за кредитором права власності на предмет іпотеки — мовляв, компанія «Росток» дуже незадоволена, що її примушують розраховуватись за боргами.
Не менш кричущою є ситуація й з виконанням, точніше — невиконанням судових рішень немайнового характеру. Втрата судового контролю над виконавчим провадженням призвела до того, що в Україні неможливо примусити суб’єкта владних повноважень дати відповідь на інформаційний запит у разі, якщо чиновник цього не хоче, або зобов’язати голову Національної поліції України забезпечити переклад виступів свого безграмотного заступника Олександра Фацевича українською мовою.
Інформаційні запити про надання публічної інформації чиновники навчились обходити дуже просто: на запит надається відповідь, зміст якої не має жодного стосунку до запитуваної інформації. А в разі якщо автор запиту в подальшому звертається до суду, виграє справу, отримує виконавчий лист і подає заяву про відкриття виконавчого провадження, чиновник надсилає йому повторно ту ж саму беззмістовну відповідь, яка вже визнана судом такою, що порушує Закон України «Про доступ до публічної інформації». Але цього разу відповідь вже починається словами: «На виконання рішення суду від… у справі №… повідомляю, що…», а далі — той самий текст, який уже було визнано судом нікчемним. Після того виконавче провадження миттєво закривається — державні виконавці пояснюють, що вони не можуть оцінювати зміст відповідей на інформаційні запити, для них головне — наявність слів «на виконання рішення суду». Чи могла б бути така ситуація, якби виконання рішення здійснювалося під контролем судді, який його виніс?
Ось, наприклад, автор цих рядків ще у 2012 році звернувся до Державної служби молоді та спорту України з запитом на інформацію, попрохавши надати положення про змагання з парашутного спорту, включені до Єдиного календарного плану фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів України на 2007–2011 роки, але отримав відмову. Бо, як з’ясувалося, ці документи взагалі не видавались центральним органом виконавчої влади у сфері фізичної культури та спорту. Натомість давній комерційний партнер нинішнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова — такий собі екс-депутат Харківської обласної ради від Партії регіонів Олег Шаповалов — виготовляв фальшиві положення про державні заходи, які сам же ж затверджував замість міністра і куди вписував обов’язок спортсменів про сплату йому «безповоротної фінансової допомоги, без ПДВ».
Урешті-решт довелося звернутись до суду. Постановами Окружного адміністративного суду м. Києва:
— від 22.12.2011 у справі №2а-14953/11/2670,
— від 19.01.2012 у справі №2а-15040/11/2670,
— від 29.11.2011 у справі №2а-14949/11/2670,
— від 14.11.2011 у справі №2а-16262/11/2670,
— від 10.11.2011 у справі №2а-14949/11/2670
центральний орган виконавчої влади у сфері фізичної культури та спорту був зобов’язаний надати запитувані документи або пояснити причину їх відсутності. Але Мінмолодьспорт відмовляється це зробити до цього дня, вказані судові рішення не виконані. Ба більше, Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 22 грудня 2011 року у справі №2а-14953/11/2670, задовольняючи мій позов, зобов’язав Державну службу молоді та спорту України оприлюднити положення про змагання та накази на проведення змагань з парашутного спорту за 2011 рік на офіційному веб-сайті Держмолодьспорту. Судове рішення досі не виконано, побори зі спортсменів тривають.
Чи інший приклад. У зв’язку з масовим продажем спортивних звань Міністерством молоді та спорту України я звернувся з інформаційним запитом, у якому попрохав надати інформацію про підстави присвоєння звання Майстер спорту України міжнародного класу низці осіб за досягнення в парашутному спорті (насправді ніяких досягнень не було, а накази про присвоєння спортивних звань продавались тодішнім першим заступником міністра). Але замість запитуваної інформації отримав безпредметну відписку. У судовому засіданні представник центрального органу виконавчої влади у сфері фізичної культури та спорту не зміг пояснити, де саме й коли нагороджені особи виконали нормативи Майстра спорту України міжнародного класу, а також надати бодай якийсь доказ того, що це звання було їм присвоєно на законних підставах. З огляду на це суд зобов’язав Державну службу молоді та спорту України надати мені запитувану інформацію. Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2012 року у справі №2а-14096/11/2670 не виконана.
Впродовж 2004–2011 років Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту неодноразово проводило заходи зі встановлення рекордів України в парашутному спорті у класі «велика формація». Ці заходи включались до Єдиного календарного плану фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів на відповідний рік, але положення про захід не затверджувалось, наказ про його проведення не видавався, колегія суддів не призначалась. При цьому з учасників заходу збирались великі грошові суми за право «стати рекордсменом України». Загалом у такий спосіб з учасників цих заходів було зібрано щонайменше 350 тис. грн. Учасникам рекордів видавались грамоти про встановлення рекорду України та присвоєння звання Рекордсмен України.
У зв’язку з цим я звернувся з проханням надати інформацію щодо рекордів України в парашутному спорті, встановлених за період 2004–2011 років, та підстав їх реєстрації, а також повідомити перелік громадян, яким у зазначений період було присвоєне звання Рекордсмен України.
І знову був суд. У судовому засіданні представник Держмолодьспорту заявив, що звання Рекордсмен України, яке присвоювалось від імені держави учасникам вказаних заходів, насправді взагалі не існує (і це дійсно так), грамоти міністерством не підписувались, ніякі рекорди в парашутному спорті ніколи не реєструвались, про вказані заходи Держмолодьспорту нічого не відомо (хоча вони й включались до Єдиного календарного плану), а куди ділись зібрані зі спортсменів гроші — в Держмолодьспорті не знають. Суд не визнав таке пояснення поважним і зобов’язав центральний орган виконавчої влади надати мені запитувану інформацію. Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 5 грудня 2011 року у справі №2а-14094/11/2670 не виконана. Гроші за участь у заходах, що були включені до Єдиного календарного плану фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів і проводились від імені держави, учасникам не повернуті.
За часів злочинного режиму ще було якесь сподівання примусити керівництво Мінмолодьспорту виконати судові рішення, але після призначення міністром юстиції пана Петренка ситуація змінилась докорінно. За підписом заступника міністра молоді та спорту Олени Підгрушної я отримав відповідь, що Мінмолодьспорт не буде виконувати рішення судів, винесені за моїми позовами, на тій підставі, що ці рішення внаслідок Революції гідності «втратили актуальність».
Тому всі ці Ради доброчесності та круглі столи з питань перманентної судової реформи, які проводять професійні «громадські активісти» у надії заробити свіжу копійку, мають такий же стосунок до правосуддя, як Міністерство юстиції — до, власне, юстиції. Бо справжня судова реформа мала б полягати, насамперед, у відновленні інституту судових виконавців та передачі під судовий контроль заключної стадії судового процесу — виконання судових рішень. При цьому суддя, який виніс рішення, має бути наділений повноваженням ініціювати кримінальне провадження за фактом невиконання цього рішення. А за Мін’юстом можна залишити лише одну функцію — утримання пенітенціарних закладів, де відбуватимуть покарання за невиконання судових рішень міністр молоді та спорту Ігор Жданов чи керівники компанії «Росток».
Відділ моніторингу
