День в історії: 8 січня народився Василь Симоненко — журналіст, поет та дисидент з Полтавщини
Завдяки Симоненку та іншим “шістдесятникам” було відкрито місця таємних масових поховань у хащах Биківнянського лісу.
Україно… Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й росії,
Коли я з тобою говорю.
Василь Симоненко.
Василь народився 8 січня 1935 року у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Над річкою Удай стоїть старенька селянська хата, де поет з'явився на світ. У ній розташований сільський музей Симоненка.
Про віхи біографії славетного земляка ми згадуємо сьогодні в день його народження.
Дитинство
Батька йому замінив дід. Була чудова мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства.
От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі — сильної, мужньої жінки.
Василь навчався в кількох школах у сусідніх селах. Дорога до них була для нього мукою, тому через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко так згадуватиме ці дороги: «Я ходив тоді у восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги».
Юність
Маючи відмінні знання, Симоненко вступив у 1952 році до Київського університету імені Тараса Шевченка. На факультеті журналістики разом із ним навчалися хлопці, імена яких незабаром знатиме вся Україна: Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Микола Сом, Валерій Шевчук. Уже в студентські роки захопився написанням віршів, відвідував літературну студію.
Професійна діяльність
Непомітно пролетіли роки навчання, кар’єру професійного журналіста Василь розпочав у обласних газетах Черкащини. «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше працював власним кореспондентом «Робітничої газети». Тут, на берегах Дніпра, зустрів і майбутню дружину Люсю.
Писати вірші почав ще студентом. Проте за життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім». Друга побачила світ тільки після його смерті.
Відомо, що Олесь Гончар вважав Василя «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко — «поетом із Шевченкових долин». А Василь Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один із найвідоміших віршів «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За змістом, духовним наповненням, це заповіт поета усьому українському народові: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику Симоненку в Черкасах.
Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
На початку 1960-х років, у період відомий як «хрущовська відлига» виникає нове покоління національної інтелігенції, яке відоме сьогодні під назвою – «шістдесятники».
Навесні 1960 року в Києві засновано Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом із Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу.
Багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з цим клубом пов'язаний майбутній конфлікт молодого журналіста та комуністичної держави. Бо він разом з колегами розпочав пошук місць масового поховання жертв сталінських репресій.
Зокрема він долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу.
Відомо, що величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт...
Про це, зокрема, згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні.
Василь, який, очевидно, мав загострене почуття справедливості разом із іншими членами Клубу склав меморандум до Київської міської ради із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система терпіти не стала — за Симоненком встановлюється нагляд «компетентними органами» — КДБ Української РСР. Ось запис, який молодий поет зробив у щоденнику 3 вересня 1963 року:
«Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими… знущаються з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що у квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…
Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».
Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії... », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті».
Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
«Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу» — констатує Сверстюк.
Початок кінця
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві цигарки.
Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення» — так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.
Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били. Саме у відділку міліціонери відбили журналісту нирки, що пізніше й стали причиною смерті.
Як не важко здогадатися – ніхто не поніс покарання за цей злочин.
«Але зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але смерть поета народжувала віру в завтрішнє України» — говорить Євген Сверстюк.
Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва.
Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.
Але 1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.
Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка «за бугром».
В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, — жалілася вона потім Петрові Засенку. — Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають — та так, наче набалакаюся із ним...».
