28 листопада 1970 року агентами КДБ була вбита українська правозахисниця та художниця Алла Горська
Горська була однією з тих, хто відкрив місця поховання розстріляних катами московського окупаційного режиму у Биківні під Києвом.
28 листопада 1970 року, агентами КДБ СРСР за дорученням московського комуністично-радянського псевдоінтернаціонального окупаційного режиму, підступно була вбита українська патріотка, борець за незалежність України та проти комуністичного тоталітаризму Алла Горська (1929—1970) — українська правозахисниця та художниця.
Горська разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних катами московського комуністично-радянського псевдоінтернаціонального окупаційного режиму Союзу РСР у Биківні під Києвом.
АВТОПОРТРЕТ-СИМВОЛ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ
“З молитвою і вдячністю, згадаймо та вшануймо світлу пам'ять української патріотки, достойниці та праведниці — Алли Горської”, — підкреслив автор допису.
На початку 60-х років Алла Горська разом із Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним організували Клуб творчої молоді (КТМ) у Києві. Окрім них, туди увійшли Iван Драч, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба. Молоді митці проводили дискусії, мистецькі вечори, влаштовували виставки, займалися самвидавом, морально і матеріально підтримували одне одного.
Помешкання Алли Горської стало одним із місць, в якому дуже часто збиралися ті, хто увійшов в історію як «шістдесятники».
Євген Сверстюк розповідав, що друзі навіть хотіли у мармурі увічнити такі слова про Аллу Горську: «Вона пройшла між нами світлим добрим духом, із вірністю неофіта...»
«Неофіта» — бо Алла Горська не належала з народження до української культури в широкому розумінні цього слова, не знала української мови, але стала однією з тих, кого за вільнодумство і «українськість» карали. Українську мову Алла Горська вивчила у спілкуванні зі своїми друзями по КТМ, читаючи їхні поезії – вірші Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, писала диктанти, які друзі їй надиктовували і перевіряли.
У 1964 році група художників Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко і Алла Горська взялися створювати вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету.
Жорсткі правила вимагали, щоб усі ескізи пройшли затвердження. Їх затвердили і після цього художники створили макет у натуральну величину. Роботу назвали «Шевченко. Мати».
І тут вибухнув скандал.
Побачивши макет, партійне керівництво запанікувало. Вочевидь, зображений там Шевченко та образ України-матері не вписувалися у закріплені радянською ідеологією стереотипи.
Терміново скликали засідання компартійного бюро при Київському відділенні спілки письменників України і там, за усталеним в СРСР зразком, «засудили як ідейну ворожу» творчість групи митців.
«Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу», «
Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу» — цитував Корогодський рішення партійного бюро спілки художників від 13 квітня 1964 року.
Як повідомляє освітній ресурс WiseCow — який підготував матеріал про Аллу Горську за допомогою сина та біографа художниці Олеся Горського, Людмили Огнєвої та Євгенії Моляр — «звинувачення стосувалися образу матері-України та цитати Шевченка:
За фактом комісія аналізувала не макет вітража, а його уламки. Партійні функціонери кваліфікували роботу Горської як ідейно хибну. Аллу виключили зі спілки художників. Для того, щоб поновитися у спілці, завжди пряма та рішуча Горська поїхала до Москви. Саме в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі».
Спротив системі і «побутове убивство»
У ті часи заборонялося збиратися біля пам'ятника Тарасу Шевченку навпроти Червоного корпусу Київського університету. У дні, пов'язані із пам'ятними Шевченковими датами, сквер оточували співробітники КДБ. Щоб показати своє ставлення до цих обмежень, 22 травня 1963 року Алла Горська взяла участь у покладанні квітів до пам'ятника Шевченку.
Алла Горська, разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком, відкрила місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні, на Лук'янівському та Васильківському кладовищах, про що написала заяву в Київську міськраду.
У 1965 році розпочалися арешти. Алла Горська надіслала заяву прокуророві УРСР, протестуючи проти порушення прав людини.
«Горська була однією з перших, хто підписував усі документи проти переслідувань і репресій. Вона писала листи політв’язням, підтримувала їх на засланні, а також зустрічала й допомагала тим, хто повертався з таборів. Вона дуже любила людей і прагнула їм допомогти», – розповідав Євген Сверстюк.
А Роман Корогодський наводить такі слова Алли Горської із її суперечки із компартійними діячами: «Чому Ви мені тиснете на психіку. Ви переплутали факти. Ви сказали, що суд над Морозом (Валентин Мороз, історик, політв'язень – ред.) був закритим, а я була на закритому суді».
У квітні 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до керівництва СРСР щодо переслідування, арештів і судів над дисидентами. Після цього Горську вдруге виключили зі Спілки художників.
За Горською, куди б вона не йшла, стежили. І художниця, і усі її однодумці жили під цим постійним пресом, в атмосфері несвободи, але при цьому примудрялися бути веселими і здатними творити.
Алла Горська у колі однодумців. 1969 рік
28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку на вулиці Терещенківській і поїхала до Василькова, як розповідав її син Олесь Зарецький, щоб взяти швейну машинку у свого свекра — Івана Зарецького.
Коли Алла Горська додому не повернулася, її чоловік Віктор Зарецький сам поїхав до Василькова, але знайшов оселю батька замкненою. Міліція не погодилася відкрити будинок. 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло батька Віктора Зарецького.
Коли 2 грудня міліція нарешті зайшла у будинок, то у погребі знайшла тіло Алли Горської. Її убили ударом сокири ззаду по голові.
«Слідство дійшли до висновку, що свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство». Ніхто не захотів дослухатися аргументів, що чоловік похилого віку не міг завдати такого удару і того, що положення тіла Івана Зарецького на залізничній колії могло вказувати, що його тримали. Справу закрили.
Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях.
Похорон Алли Горської 7 грудня 1970 року перетворився в акт громадянського спротиву.
Василь Стус із портретом Алли Горської на її похоронах. 7 грудня 1970 року
Із прощальним словом на похороні виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко... Невдовзі їх заарештували.
Під час Року України в Австрії (2019 рік) жар-птиці Алли Горської «літали» на фестивалі візуального мистецтва «Українська ніч» у Музейному кварталі Відня – на прем’єрі анімованої проєкції мозаїк українських художників-монументалістів 60-80-х років, створеної Українським інститутом.
