Для мене День Захисника 14 жовтня
Це свято омите кров’ю українських бійців. Свято воїнів. І живих, і полеглих…
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Поясню.
Початок дев’яностих. Я підліток. Живу в новобудові Харківського масиву міста Києва. Київ тоді був окремо, ми окремо. Ні метро, ні навіть Південного мосту тоді не було.
Школа нова, вже українська, вже Незалежні. Але старші класи — російські. А какая разніца! Модно було курити, матюкатися, начісувати чубчик на цукор або лак «Прєлєсть»…
Мені було нудно між однолітками, бо про що хотілося говорити мені, не було з ким. Мені хотілося обговорювати здобуття Незалежності й найголовніше хотілося з кимось говорити про загрозу війни з боку рашки.
Мені не було з ким.
14 жовтня вже тоді було для мене свято. Я нічого не знала про Покрову, але я знала про УПА. Тато з якогось мітингу притягнув журнал про УПА. Він мені став наче Біблія. Я його ховала від всіх, серед самих дорогих речей. Тому я знала, що 14 жовтня це свято бійців за Україну.
Тоді я святкувала 14 жовтня сама. Все-все моє оточення навіть не знало, що це свято. В цей День зазвичай, я присвячувала черговий дитячий вірш борцям за Україну. І думала про те, що коли на нас нападе Рашка, я буду, як вони. Я мріяла по-дитячому, що буду так само відважно боронити Україну! Мріяла, що ми нарешті переможемо імперію ЗЛА.
14 жовтня 2013 року. Янукович зливав Україну рашці. Вважала цей день щасливим для боротьби. Щоб підштовхнути Майдан саме на 14 жовтня робила акцію, яка мала на меті показати українському народу, що Янукович розважається проливаючи кров. Ми з Ігорем Луценком спиляли вишку для масового розстрілу тварин в мисливських угіддях Януковича. І написали на руїнах: «Янукович не смій проливати кров», «Янукович Україна не полігон для маніяка». Які це виявилися пророчі слова — це було перед самим Майданом…
14 жовтня минулого року. Ми святкували взводом. Все було, як я мріяла в дитинстві. Ми святкували День Захисника — Переможця. У Великій Олександрівці звільненій незадовго до свята. Вранці вперше відстріляли по ворогу з нової зброї, СПГ, тільки опанували, у нас все вийшло, адже день особливий щасливий для воїнів. А ввечері святкували…
Це моя історія.
Для всіх, для кого День Захисника не формальне, а особливе святе свято мають свій шлях до цього, свою особисту історію. Вона не прив’язана до релігії, вона прив’язана саме до дня. Особливого дня. Щасливого для борців та воїнів. Омитого кров’ю, намоленого.
Особливо символічного, бо це день УПА. Без їх пожертви і боротьби, естафети, яку вони передали наступним поколінням, були би ми, як білоруси — вихолощені совкові імпотенти не спроможні до боротьби. В цей день ми їм, попередникам, посилаємо сигнал — це було недаремно, і в майбутнє посилаємо сигнал — боротьба це завжди не даремно.
А хтось прийшов до цього дня без УПА через АТО…
В будь-якому разі, всі для кого День Захисника не формальне, а особливе святе свято, мають свій шлях до нього, який жодним чином не прив’язаний до жодного релігійного календаря.
День Захисника взагалі не релігійне свято, не свято споживання — Новий рік, не егоїстичне свято День Народження, не «совкове» свято травневих шашликів.
Це свято омите кров’ю українських бійців. Свято воїнів. І живих, і полеглих… Полеглих не як жертв, а як таких, що передали естафету наступним борцям. Тому не плачемо, а святкуємо! Тому 14 жовтня має особливий глибинний сенс.
Але переніс його туди-сюди руйнує цей сенс.
Переносити День Захисника, відривати його від дня, який омитий кров’ю, могли тільки ті, для яких воно нічого ніколи не означало. «Какая разніца»! І справді, яка різниця для тих, у кого 14 жовтня ніколи не було пов’язано з жодними особистими вчинками. Яка різниця для тих, хто ніколи не боровся, і щиро не святкував в цей день, для яких цей день набув якогось сенсу лише, коли припекло.
Але для тих, для кого воно щось означає, це не повага і це боляче.
Я поважаю почуття віруючих, які мені пишуть про Покрову, але День Захисника це не релігійне свято. Це свято боротьби, героїв, нитка зв’язку поколінь, яка передає далі гени боротьби.
Я розумію, що це зроблено з політичною метою — розмивати роль захисника. Типу «у кожного свій Бахмут». Мовляв, це не свято захисників, це свято всіх захисників. Взагалі — всіх. Всі ж захисники. Нікого не образимо. Всі, абсолютно всі. Адже для влади всі електорат. А значить всі Захисники.
При чому ті захисники, які не зовсім захисники навіть важливіші для влади, бо… живіші.
Адже я не сліпа. Я бачу. Я можу судити, бо була з різних сторін. Була в комітеті національної безпеки, зараз командиром найнижчої ланки, з тих які безпосередньо в бою.
Так от скажу нам те, що бачу. Влада від совкової концепції «какая разніца» в питаннях оборони, перейшла в куди страшнішу совкову концепцію «гарматного м’яса».
Воїн не цінується. Добре озброєний досвідчений професійний воїн не вважається основою в сучасній концепції оборони України.
А що вважається основою, спитаєте ви? Гарматне м'ясо!
Так, саме так, і від цього кричати хочеться.
Зараз стосовно фронту влада зайняла таку позицію, що будь-які наступи москалів можна зупинити гарматним м’ясом. Не вважається трагедією проблема з БК на фронті, не вважається трагедією бюрократичні перепони з виробництвом зброї, не вважається трагедією перебої у фінансуванні озброєння. Не вважається трагедією, що професіоналами досвідченими закривають дірки на фронті, які можна закрити по іншому. Не вважається потрібним ріст досвідчених...
Повірте сраний окоп в сраній посадці зараз цінується більше ніж люди. Про це не люблять говорити військові, бо не має чим пишатися. Але це давно вже правда, що командира хвалять, що він поклав роту, але відстояв окоп. Командира який віддав окоп заманив ворога в пастку і поклав ворожу роту по голівці не погладять…
Переніс свята українського захисника туди-сюди, це з цієї опери, не поваги до справжнього захисника, воїна. А яка різниця? Якщо там зверху в головах ми не більше ніж гарматне м'ясо. Тим паче, що голосувати будуть живі «захисники», які захищали по Закарпаттях, їм треба подобатися… Для них треба робити свято.
І мені байдуже, що цей пост буде не популярним. Коли мені було 13 років я 14 жовтня святкувала сама. І час показав я тоді була права. І зараз, я трохи розумію, що має глибинний сенс в будівництві держави, а що просто ігри недалеких хлопчиків, що дорвалися до влади в час який вирішується наша доля…
Але життя України довге і все це дрібниця. Те, що в цій країні є воїни, вже доказує, що Україна буде.
Вас, воїнів я привітаю 14 жовтня. В свято воїнів. Воїнів по духу і покликанню, кіборгів, богів війни, захисників України, які перемагають навіть через смерть і зараз і в наступних поколіннях.
На фото Сергій Янголенко. Загинув захищаючи Харків. Для нього 14 жовтня було Святом.
