Першопросвітник Нестор і День української писемності

Місія цієї дати благородна, як висновується, з президентського указу: «Відзначити важливу роль української мови в консолідації українського суспільства». Вибір дати – 9 листопада – не випадковий.

Чому? Ну, бо цього дня за православним (Юліанським) календарем відзначають пам'ять преподобного Нестора-літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого відомого історика Русі та за сумісництвом – ченця Києво-Печерського монастиря.

Традиційно вважається, що саме з Нестора бере початок писемна українська мова. У сьогоднішній Україні означене свято рідної мови є значно недооціненим і здебільшого вважається другорядним.

Максимум, що десь у новинах згадають про красу і милозвучність української мови та проведуть літературні вечори у музеях та на філологічних факультетах вишів. Проте, як на мене, наразі для держави Україна це має бути одним з найактуальніших свят і ось чому...

Для будь-якої нації мова є одним з головних джерел самоідентифікації. І для сьогоднішньої України, яка ментально та ціннісно досі залишається розділеною на Схід/Захід, і в якій половина населення досі (навіть, попри широкомасштабну війну! – прим. ред.) не може відірватися від "русского мира", саме українська мова могла б стати об'єднавчим фактором. Чинником, котрий символізує чітке самовизначення населення (як це і закладалося в 1997 році).

Проте в Україні по нині спостерігаємо дивовижно парадоксальну ситуацію: у воюючій вже 9-й рік країні, яка б'ється за самозбереження та за цивілізаційний вибір, мовне питання досі залишається суспільно дестабілізуючим фактором, а не об'єднавчим. Це незвично, бо ніби у 2014 році наше суспільство мало зробити остаточний вибір, вирішивши боротися проти агресії РФ.

У цьому плані дуже показово, що закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" (більше відомий просто як "Закон про мову") був ухвалений Верховною Радою лише 25 квітня 2019 року (на 6-му році війни!). І хоча цей закон був підданий критиці, як з боку противників українізації, так і з боку її гарячих прихильників (на кшталт пані Ірини Фаріон), а проте, патріотичне суспільство все ж таки його палко вітало.

Із відтоді минуло 3 роки, і сьогодні маємо повністю змінену владу в Україні. Тут варто згадати, що у патріотичному середовищі прихід президента Володимира Зеленського сприймався виключно через призму проросійського реваншу.

І так само з антиукраїнського табору в українському політикумі, періодично лунали погрози, що одним з перших законів, які будуть переглянуті чи взагалі скасовані, буде "Закон про мову". Проте наразі цей Закон залишається в силі, і навіть не переглядався, що втішає.

Також можна відзначити ще одну цікаву тенденцію початку президентства Зеленського. Наразі мовне питання в Україні якось притихло, особливо в порівнянні з попередніми роками коли при владі був Петро Порошенко.

Нагадаю, у 2017-2018 роках в українському суспільному полі часто спостерігалися напади на українську мову. Причому часто це робилося не пов’язаними з РФ політиками з опозиційних рухів, які завжди відкрито демонстрували зневагу до української держави як такої.

Навпаки, так вчиняли певні російськомовні громадські діячі та навіть (увага!) вояки-учасники АТО/ООС, які у 2014-2019 роках воювали проти росії, а потім почали відкрито декларувати свою зневагу до україномовних громадян, що «заважають їм своєю мовою». І хоча зараз ми цього не бачимо, бо занадто багато інших гострих проблем у державі, проте мовне питання, а вірніше – мовне протистояння, все одно не втрачає своєї гостроти, бо чималій кількості громадян важко покинути свою звичну "зону комфорту", і перейти на "чужу мову" (для них).

Утім одночасно, подібні випадки свідчать про появу цікавого суспільного коду, коли у свідомість людей закладається, що далеко не обов'язково жити в державі за принципами, які в цій державі проголошені. І це все йде по одному замкненому колу.

По-перше, якщо людина, маючи український паспорт і постійно проживаючи в Україні, не може вивчити українську мову, то така людина або є ідіотом, або є просто мешканцем іншої країни, який у нас опинився волею долі. І тому не сприймає Україну як територію якоїсь особливої само ідентифікації (відзначу, що тут мова йде не про приватне спілкування, а про суспільний вимір).

По-друге, з цього випливає інший цікавий момент, про який чомусь ніхто не замислюється. А саме – насправді ці люди прагнуть не України як такої, а гідного "європейського життя" та "європейських цінностей", шлях до яких був задекларований Майданом.

І сьогодні вони не ідентифікують себе з українською нацією, а просто хочуть жити як в Європейському Союзі. І на Україну як таку, з її мовою, традиціями та історією їм глибоко байдуже...

Тому, повертаючися до нашого сьогоднішнього свята, боротьба за українську мову в сучасному світі є одним з ключових фронтів боротьби за майбутнє держави Україна та української нації! Те, що політичні гравці за десятки років перетворили мову на дестабілізаційний суспільний фактор, а не об'єднавчий (бо мали можливість запозичити досвід інших країн, які опинилися в подібній ситуації, зокрема, країн Балтії), суті справи не змінює.

А значить популяризація української мови має залишатися в пріоритеті нашої державної політики. І будь-яке загравання з цим питанням варто роздивлятися виключно як потенційну загрозу державним інтересам.

Проте спостерігаючи суспільні тенденції останніх трьох років, все ж таки прогнозую відновлення мовного протистояння в нашій країні. То ж, нації дійсно треба консолідуватися, інакше не буде ні мови, ні нації.