Червоний молох не щадив нікого протягом 70 років. Cини росли без батьків, доньки без матерів, — їхню долю вирішували ВКП(б) і ЧК-ОГПУ-НКВД.
Невдовзі по червоній окупації України та сусідніх країв на Сході (Слобожанщина, Донщина, Надволжя, Кубань, Кавказ, Урал) більшовики взялися насаджувати новий лад. Горезвісна «лєнінська» Конституція СССР не лише позбавила «експлуататорів пролетаріату» права участі в управлінні державою, а й перейнялася долею їхніх дітей.
Як правило, це була малеча віком до 14-16 років, яких після хвилі «воєнного комунізму» режим записав у «безпритульні». Натомість перед поріділим старшим поколінням («недобитих петлюрівців», «недорізаних буржуїв», «колишніх» князів, графів тощо) стояло завдання не передачі культурної традиції, а мімікрії до нового соціуму.
До того, як сформувати вірнопідданий прошарок із жовтенят і піонерів, юнацтво потребувало якісно обробити пропагандою та агітацією у дусі марксизму-лєнінізму (пізніше, сталінізму). Від синів учорашніх борців за волю України та Кубані, селянських отаманів Махна й Антонова змушували перед строєм однолітків зрікатися батьків, особливо, якщо ті були ще живі.
Парубків і дівчат, які відмовилися зректися рідні, опинялися у таборах ГУЛАГу, або ж намагалися приховувати своє соціальне походження активною участю у розбудові комуністичного режиму. Найзавзятіших Кремль обдаровував посадами та привілеями.
Процес зміни імен (більшовицька пропаганда згодом затаврує це «необхідним соціальним експериментом» для появи Homo Sovieticus), а особливо прізвищ, тривав протягом 1920-х років. За твердженням Ганни Арендт у праці «Витоки тоталітаризму», ліквідація індивідуальності є складовою історичного процесу, в якому людина або виконує те, що, згідно з незаперечними законами, має відбутися, або стає жертвою мас.
Так виникло суспільство, в якому природний зв'язок між поколіннями, що одночасно живуть, було припинено, передачу традиції — скасовано. Молоде покоління саме створювало нові умови свого функціонування, іноді доручаючи цю роботу найменшим (піонерські рейди зі списком вимог до політично незрілих чи недобитих старших).
Репресії щодо класів, станів, соціальних груп, націй та народностей, окремих осіб були змістовим елементом і повсякденням соціально-політичного життя «Країни Рад» від самих початків більшовицької диктатури. Терор ставав необхідною умовою розвитку побудованого більшовиками суспільства, адже без пошуків ворогів, організації їх нищення відбувалася стагнація.
Феномен влади більшовиків полягав у тому, що вони опанували практично всю територію колишньої Російської імперії під демократичними та селянськими лозунгами. Як зауважує Георгій Папакін у своїй розвідці «Чорна дошка: антиселянські репресії (1932-1933)», розрубуючи «гордіїв вузол» селянського питання в аграрній багатоетнічній державі шляхом перетворення вільних мешканців села на колгоспних кріпаків, ВКП(б) та її «каральний меч» (чекісти) водночас прагнули остаточно розв'язати національне питання.
Комуністи позбавили селян від Збруча до Кубані та Волги й далі за Урал і Кавказ у такий спосіб вітчизни, нівелюючи всі національні ознаки. Московити вбивали історичну пам'ять даного конкретного народу: українців, калмиків, чеченців, мокшів, ерзян, чувашів, киримли, урумів...
На межі 1920-1930-х років сталася друга хвиля зречень — селянські сини відмовлялися від своїх «розкуркулених» батьків. Для закріплення ролі наймолодших піонерів було створено культ Павліка Морозова, якого десятиліттями випестувала ворожа пропаганда.
Більшовики «взяли під козирок» освіту і культуру, змалечку виховуючи потенційних сексотів, зрадників і кар'єристів. Так, «батько» совєцької історичної «науки» Міхаіл Покровській (до слова, один із перших ідейних лєнінців, який до смерті опонував Іосіфу Сталіну на шпальтах головних газет СССР) прямо говорив, що формування у молодого покоління сприйняття себе у соціумі, а тим паче пам'яті про предків залежить від тиску панівної ідеології:
Передача від покоління до покоління багатовікової традиції обробітку ріллі так само припинилася. Цій традиції було протиставлено новацію колективного землеробства інтенсивним механізованим шляхом; дарма, що техніку в обмін на зерно завозили у західних буржуїв.
Вік набував підвищеного значення: люди старше 50 років були записані всі зрілу верству, приречену на скніння. Подібно і «ворожий клас», призначений до ліквідації, був зобов'язаний якнайшвидше старіти та йти поспіхом у могилу, заздалегідь вириту їхніми дітьми-піонерами.
У чудовій книзі «Ідея і Чин України» плідний діяч УВО та ОУН Дмитро Мирон (на псевдо «Орлик») ставить наступний діагноз: «У підсвідомості більшовиків діяла месіяністична ідея жидівського вибраного народу й душа жида – вічного кочовика. Тільки тим «новим Ізраїлем» має бути тепер містичний пролетаріат (як новий міт і месія, що є найвищим добром, правдою та справедливістю) і колектив».
Одночасно формувався новий прошарок синів без батьків. У 1930-х роках, коли червона орда виморила голодом Україну, Кубань, Надволжя і навіть Казахстан, вулицями міст тинялися юрби загублених у часі й просторі підлітків. Їх відловлювали поліцаї, відправляючи до інтернатів (кузні імені Павліка Морозова) на спеціальну психо-розумову обробку, де насаджували забуття.
Необхідно було забувати імена, події, учасників (фальшувалися фотографії), свідчення очевидців. Більшовизм руйнував предковічний устрій, на місце якого ставив розклад сім'ї та шлюбу, замість віри у Христа — гедоністичне безбожництво із сексуальними оргіями у комунальних бараках соціалістичних будівництв.
Київський філософ Микола Бєрдяєв у своєму творі «Проблеми комунізму» дав наступне визначення окупаційному режиму під знаком серпа і молота: «Московська душа є повна суперечностей та крайностей. Вона кидається між пасивністю «обломовщини» й толстовства з диким шалом пристрастей і афектів «карамазівщини». Потворна, хаотична, стихійна, сатанічна московська душа виглядає з галереї постатей Достоєвського, Толстого, Горького.
Брак гармонії, імпульсивність, деспотія Івана IV, Пєтра I чи Ніколая II, анархізм і нігілізм, кочівництво й бездомність бродяг Горького та босяків, колективізм «общини» й «міру», ортодоксія, формалізм і доктринерство у сфері думки, брак сильної волі й хаос крайніх почувань були відповідним духовим і суспільним підложжям під посів зубів більшовицького смока. На місце самодержав'я й доктринерського православ'я прийшла диктатура більшовицької кліки й більшовицьке доктринерство».
У підсумку, виконавцями більшості смертних вироків доби Великого терору 1937-1938 років ставали переважно саме «добровільно» зречені своїх батьків діти ворогів комунізму. Це був короткочасний апофеоз химерної соціальної інженерії, який перервався Другою світовою війною, котра ще більше змінила психоемоційний стан поневолених Москвою народів.
За червоним фасадом СССР здійснювалася повна уніфікація, централізація та відновлювалась «єдину неділима» росію, де паном був упривілейований московит «без роду й племені». Україна під вивіскою УРСР була зведена до рівня давнього генерал-губернаторства, керованого «малоросійською колегією», але з Харкова і Києва, а напряму із московського Кремля, де досі мають фантомний біль до нашої землі.
Окремо медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, що найкраще про звірства більшовиків говорять самі ідейні комуністи (адепти лєнінізму, троцькізму й сталінізму). Важливо пам'ятати, злочинцями були здебільшого вихідці з Юдиного коліна.