Дотанцюємося, кобищанці…

Кожна суспільна верства спостерігає за вселенським сповзанням до мезозою зі своєї дзвіниці. Хтось, гіпертрофовано залюблений у «синю птаху», Петрарку і зграю шолудивих котиків під під'їздом, у розпачі рве на собі волосся – «кінець світу»!

Ще когось, загартованого грозовою електростатикою приміських потягів і маршруток у години пік, в яких на матюки хоч сокиру вішай, вже ніщо і ніколи не відволіче від бездумного і водночас рятівного сновигання соціальними мережами.

Найчисленніша субстанція народних мас, збайдужіла до стану #какаяразніца, будь-який вияв нормальних людських почуттів, емоцій чи обстоювання нестандартної позиції просто не помічає: «отвалі, достал со своєй політікой!».

Цей кобищанський електорат помирав зо сміху від дуету пісюнів з квартальним оркестром, це йому втюхали блазня-президента, це він записних кон'юнктурників наділив чеснотами слуг народу. На цих забур'янених теренах не в честі емпатія, пам'ять і тяглість поколінь, ідентичність, мова, ба, навіть елементарна людяність.

Тож свідомо викликаємо вогонь на себе, окликаючись на не вельми хайпову, як на часи, подію. Знизує плечима полтавець: чи й не колізія – щось там під музучилищем надумали звести! Тим паче, упорядковують донедавна не вельми привабливе місце.

Замість якогось «демонтованого архітектурного пережитку» вже зведена і працює кав'ярня, запроєктовані пішохідні доріжки і сцена для виступів, певно, майбутніх музик з сусіднього училища, розставлять лавки, причешуть травичку – депутатський корпус відзвітує про виконання ще одного пункту плану благоустрою. О, ще око краянина порадіє муралу на фронтальній стіні.

Без жартів – побільше би таких куточків. Хоч якийсь компенсатор деформованому середмістю, щодо якого була надія на свобідних ентузіастів Юліана з Вадимом. Хлопці завзято взялися зсунути з мертвої точки Кадетський корпус, так клюнув один ентузіаст на зелену принаду. Молоде – зелене, на жаль, не українське. Ну, це – до слова.

А ось до місцини під музучилищем є одна заувага – не гоже модерновим дизайнерам плювати на усталений віками народний звичай. Оті всі прибамбаси з кавою, пивом і репом постануть на кістках.

Наші вчені-історики кажуть, що поряд зі знищеною надто войовничими атеїстами у 1936 році Воскресенською церквою (тепер це локація музичного училища) був міський цвинтар. Так було скрізь заведено.

До речі, полтавські краєзнавці висловлюють припущення, що саме тут поховані захисники полтавської фортеці, бо чимало знайдених археологами кістяків мають ознаки бойових травм.

А ми тут влаштуємо гопцанки…