Елітам в Україні не завадило б прочитати Платона
Якість вітчизняної політики залишає бажати кращого, бо її дієві особи просто спекулюють, ідуть навздогін суспільству, але не навпаки.
Періодично перечитую Платона, коли хочу трохи відсторонитися від "якості" нашої політики, подивитися на все ніби з боку. Але оскільки у голові все одно залишаються наші реалії, то прочитане автоматично переноситься на поточну політичну площину.
Два міфи дуже добре описують проблематику якості української (у цілому пострадянської) політики:
1) Міф про печеру – про комунікації з суспільством;
2) Міф про воїна Ері – про якість еліт.
Перший міф, якщо коротко, описує, як бранці сприймають те, що відбувається поза печерою виключно за тінями на стіні. Вони не можуть повернути свої голови й побачити, що за їхніми спинами існує джерело світла. Між сонцем і в'язнями проходять предмети, світло падає на них і бранці бачать тільки відображення.
Другий міф оповідає про те, як воїна, бувши пораненим, знайшли на полі битви та помилково доправили у царство мертвих. У підсумку, Ері став свідком відтворення старих практик уже в новому житті людини. Це коли при виборі нової долі чоловік робив вибір (забуваючи при цьому, ким він був у минулому житті), виходячи зі своїх звичок із минулого.
Яке це має відношення стосовно українських реалій, слушно запитаєте ви? – Головна сутність обох міфів полягає у важливості спілкування (у нашому випадку: влади та суспільства).
Навіть, якщо після першого і другого Майданів в Україні вплив громадянського суспільства на процеси суттєво зріс, це не означає, що громадська думка має самосвідомість. Назверх вона ще не може чітко та виразно сформулювати ті чи інші запити на рівні політичного й державного завдань, – це, з вашого дозволу, все-таки функція політиків.
De facto політики просто спекулюють, ідуть навздогін суспільств. У підсумку, публічна політика, яку спостерігають громадяни – це тінь процесів, які реально відбуваються у масштабах держави.
Оголошені дискусії, у масі своїй, насправді не мають нічого спільного з політичними, економічними, соціальними процесами, що відбуваються в Україні. Реальні процеси, на жаль, значною мірою не відображаються на рівні публічної політики.
Ось, скажімо, українські політики, які не вивчили уроків із досвіду як поразок, так і перемог, часто відтворюють один і той же набір проблем. Тобто, не можуть не бачити сенсу в тому, щоби діяти інакше, чи не відтворювати старі практики – це свого роду біг по колу для вітчизняної еліти.
