Українців і греків здавна єднає потяг до свободи. І ми, і вони завжди боролися проти дужого за себе ворога, прагнучи самостійності.
Сьогодні Україна веде війне не тільки за свою свободу, а й за світову цінність демократії й верховенства права. Більшість цивілізованих, високорозвинутих держав підтримують нашу священну боротьбу як монетою, так і мечем.
Схожа ситуація була 200 років тому, в країні, яка дала нам поняття політики, демократії й інших цінностей, які ми вважаємо основоположними в нашій цивілізації. Після трагічного кінця другої грецької цивілізації у 1453 році, країна свободи попала під гніт варварства й тиранії.
Ця тиранія хотіла перетравити греків й знищити пам'ять про цей великий народ. Горді нащадки Перикла й Леоніда неодноразово підіймали повстання проти тиранії Високої Порти з осердям у Стамбулі (Константинополі); останні, зазвичай, задушували з великою жорстокістю, але час нації, яка пробудилася настав.
У 1821 році грецька організація "Φιλική Εταιρεία" (у перекладі дослівно "Спілка друзів" – прим. ред.), заснована в Одесі у 1814 році, організувала перший регулярний загін грецької армії – "Священний загін". Суть цих патріотів було розпалити повстання проти османів на території Балкан.
Цьому сприяла ситуація в Османській імперії, до того ж частина земель була під управлінням греків-фанаріотів. Хоча перші кроки виявилися трагічними – загін було розбито, але іскра свобода запалила вогонь війни за незалежність.
Бунт почався на півострові Пелопоннес: місцеве населення першим взялося за зброю. У тяжких боях з турками, їм вдалося взяти Триполіцу – один зі символів османського панування в Греції, що стало сигналом до загального повстання.
На той час в Європі панувала "Метерніхівська реакція", названа на честь канцлера Австрійської імперії, яка ставила на меті придушити будь-яку революційну думку, що могла б порушити чинний лад в Європі (зараз ми б назвали це газонюхством – див. на теперішню Німеччину). На щастя, прості люди й інтелектуали чітко заявили про свою підтримку народу, який дав один із двох стовпів європейської цивілізації.
Влітку 1821 року різні молоді люди з усієї Європи почали збиратися у порті Марселя, щоби приєднатися до революції. Французький філеллін Жан Франсуа Максим Рейбо, почувши про революцію у березні 1821 року, написав: «Я з хвилюванням дізнався, що Еллада скидає з себе кайдани», – і в липні того ж року сів на корабель, який прямував до Греції.
Зі Сполучених Штатів Америки прибули лікар Семюел Ґридлі Гоу та офіцер флоту Джордж Джарвіс, аби воювати за свободу; найбільші контингенти прибули з німецьких держав, Франції та італійських держав. Як бачимо, інтернаціональний легіон людей, які цінують свободу їхали до Еллади – повертати цивілізаційний борг.
Найіронічніше у цій історії, те що протестанти й католики з усього світу проливали кров за православних, а з Російської імперії не прибуло жодного добровольця, який воював за свободу. Ідея свободи російським рабам не зрозуміла!
У Німеччині, Італії та Франції багато священнослужителів і професорів університетів виголошували промови. Вони заявляли: вся Європа має величезний борг перед Стародавньою Грецією, а сучасні греки мають право посилатися на класичну спадщину як причину підтримки та, що Греція досягне лише прогресу зі звільненням від Османської імперії.
Молодий студент-медик у Мангаймі писав, що лекція його професора про необхідність свободи Греції пройшла через нього, як електричний удар, надихнувши його кинути навчання та вирушити до Греції. Тоді, як данський студент написав: «Як могла людина, схильна боротися за свободу і справедливість, знайти краще місце, ніж поруч з пригнобленими греками?».
Першою країною, яка зробила важливий крок для допомоги Греції, була не була Росія, а маленьке Гаїті. Президент цієї карибської країни написав відкритого листа і надав грекам 25 тонн гаїтянської кави, аби ті могли її виміняти на зброю.
Особливу роль на підтримку батьківщини свободи зробили митці Європи:
В Атенах є список в якому вказано більшість імен цих патріотів: німець Карл Норман (офіцер), Джордж Каннінґ (дипломат, який заставив Велику Британію допомогти військовими силами), Франсуа де Шатобріан (консерватор-письменник), сімейство письменників Шеллі, Річард Чорч (голокомандувач грецькою армією в останньому періоді війни за незалежність), граф Санторе ді Сантаросса (діяч італійського національного відродження), Ернст Манґель (угорський композитор), король Баварії Людвиґ I та багато інших. Усі ці люди віддавали багато чого заради іншої країни, яка їм дала багато благ цивілізації.
Мабуть, вартує особливо згадати лорда Байрона, який став національним героєм Греції. Він прибув у цю країну в 1824 році, аби зупинити братовбивчу міжусобицю, яка могла загубити боротьбу за свободу.
Звірства османів і діяльність філеллінів сприяло підтримки революції не тільки серед народних мас, а й серед можновладців. Додатковим стимулом стало приєднання хедива Єгипту до задушування грецького повстання, його чудово вишколена за французьким зразком армія вогнем і мечем подавила виступи еллінів на Кіпрі й Криті.
Європейські інтелектуали відчували сором, за те що навчили варварів убивати "по-новому" (що не скажеш зараз про одну пані канцлер із Берліна). Кінець кінцем, навіть Священний союз – головний альянс реакціонерів погодився допомогти грекам у війні за незалежність.
Час свободи пробив: 20 жовтня 1827 року, коли погода погіршилася, британський, російський і французький флоти мирно увійшли у бухту Наварино, щоб укритися і переконатися, що єгипетсько-турецький флот не вислизне і не атакує Гідру. Коли британський фрегат надіслав катер із проханням до єгиптян перемістити свої пожежні кораблі, єгиптяни застрелили офіцера на борту.
Фрегат відповів мушкетним вогнем у відповідь, а єгипетський корабель вистрілив з гармати по французькому флагману "Sirene", який відповів вогнем. Почалася повна битва, яка закінчилася повною перемогою союзників і знищенням єгипетсько-турецького флоту.
З 89 єгипетсько-турецьких кораблів, які брали участь у битві, лише 14 повернулися до Александрії, понад 8000 моряків загинуло. Союзники не втратили жодного корабля й лише 186 моряків полягло.
Висока Порта вимагала від союзників компенсації за кораблі, але його вимогу було відхилено на тій підставі, що турки виступили як агресори. Населення європейських країн раділо цій перемозі, а московити вирішили під шум цієї перемоги провести маленьку переможну війну проти турків.
Також Франція відправила своїх військових на Пелопоннес на чолі з маркізом Мезоном аби очистити півострів від єгиптян. Скажемо так, загладжували вину за вишкіл тих же єгиптян, а відтак грецький уряд використав цей сприятливий момент аби реформувати армію й завдати ворогу остаточної поразки в війні за незалежність.
У 1832 році греки вибороли незалежність, яку закріпили Лондонським протоколом. Правителем відновленої Еллади мав стати майбутній король Бельгії – Леопольд фон Саксен-Кобур-Ґота, але його злякала перспектива важкого правління, тому відмовився від вінця після звістки про вбивство Іоанна Кападистрії.
Великі країни обрали нейтрального кандидата – сина короля Баварії – принца Отто, адже Баварія також взяла зобов'язання підтримувати Грецію всіма способами. Власне історія Еллади показує, що в час великої нужди народи Європи мають об'єднатися навколо держави, яка символізує всі ідеали, які сповідуються.
Зараз, Україна є країною-символом демократії й всіх Західних цінностей, бо якщо ми програємо це буде не тільки програш великої нації, а й програш всього що цінує цивілізований світ. Віримо, що європейці й ті хто цінують свободу будуть нас підтримувати надалі, поки ми не переможемо!
Автор – Валентин Краснопьоров, засновник громадської ініціативи "Останній Капіталіст"