Гайдамака Володимир Сосюра

До 126 річчя від дня народження поета, письменника та перекладач Володимира Сосюри

126 років тому, 6 січня 1898 року, в Дебальцевому народився геніальний український поет, письменник і перекладач Володимир Сосюра (1898–1965).

Низка його ранніх поезій і частина автобіографічного роману «Третя Рота» присвячені добі Перших визвольних змагань, коли юнакові випало воювати в лавах Третього гайдамацького полку Армії УНР (до того – Гайдамацький кіш Слобідської України), кілька разів потрапляти в полон (до червоних і білих росіян та повстанців Нестора Махна) і, зрештою, потрапити до червоної армії.

То не вітер віє із тьми-домовини,

То не сови будять помертвілий край.

Чути плач і стогін з милої Вкраїни…

Знов москаль мордує мій коханий край.<…>

Гей, ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…

Вже в cвій край холодний утіка москаль.

Скоро встане сонце, і загинуть тучі,

Як загине в серці днів моїх печаль.

(газета «Український козак», 1 липня 1919 року).

Перші з віршів молодого поета вже від 1917 року друкували в різних газетах. Зокрема, у фронтовій газеті Української народної армії «Український козак», яку видавало Польове відділення Міністерства преси та пропаганди УНР як щоденну, були опубліковані вірші Володимира Сосюри «Я знаю: буде час, і сонце ясне встане…» (27 червня 1919 року) і «То не вітер віє із тьми-домовини…» (1 липня 1919 року).

Із заяви поета до бюро парткому Спілки радянських письменників України від 1949 року відомо, що під час служби у Третьому гайдамацькому полку йому пощастило видати і найпершу збірку своїх поезій під назвою «Пісні крови».

Найімовірніше, її надрукували 1919 року у Проскурові за кошти, надані командиром полку Омеляном Волохом: «…на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій “Пісні крови”, де на обкладинці було моє справжнє прізвище – Сюсюра».

На жаль, на сьогодні віднайти цю збірку не вдалося. Це змушує дослідників навіть припускати, що поет міг її вигадати.

Існує також низка інших гіпотез щодо ранньої революційної творчості Володимира Сосюри. Найцікавішою з них є поширена версія, що відомий вірш поета «Комсомолець» початково мав назву «Гайдамака», і, відповідно, був написаний з українських національно-патріотичних, а не більшовицько-комуністичних позицій.

Припущення про існування ніде не друкованого національно-патріотичного варіанта вірша доволі популярна і давня.

Версія, судячи з усього, була поширена ще за життя поета. Принаймні, письменник Борис Антоненко-Давидович (1899–1984), пишучи про Володимира Сосюру в листі до Григорія Гребенюка від 31 травня 1979 року, зазначав:

«…балада про комсомольців була спочатку “Баладою про гайдамаків”, що кінчалася словами: “Я – гайдамака! Стріляй!” Сосюра ґвалтував свою музу, змушуючи її бездарно відгукуватись на всякі офіційні дати, і воднораз пописував нишком усякі “захалявні” вірші… Це трагедія поета, а може, й усієї нашої сучасної літератури. Двоїстість губила в Сосюрі поета, дарма що в душі він лишався таким же, яким пішов 1918 року в 3-й Гайдамацький полк».

А літературознавець Михайло Слабошпицький у нарисі про Євгена Маланюка в книзі «25 поетів української діаспори» згадує, що про це саме розповідав поет Олесь Жолдак (1918–2000):

«…покійний Олесь Жолдак, покликаючись на самого Сосюру, розповідав, що балада “Комсомолець”, яку нас змушували зазубрювати у школі, насправді мала зовсім інший текстологічний варіант: “Бій одлунав… І червоні знамена // затріпотіли на станції знов…// І до юрби полонених // сам комісар підійшов…”; знаний нами рядок “– Є комсомольці між вами!.. Я знаю!” насправді звучав: “– Є гайдамаки між вами!..”, а завершувався вірш словами не “– Я – комсомолець… Стріляй!..”, а “– Я гайдамака… Стріляй!..”».

Беззаперечні докази існування версії вірша з гайдамакою відсутні – немає ні рукопису, ані публікації часу Перших визвольних змагань. Однак в автобіографічному романі поета «Третя Рота» можна віднайти низку сюжетних і навіть почасти текстологічних паралелей з рядками поезії. Ось лише дві найяскравіші з них, в яких ідеться про поневіряння Володимира Сосюри з товаришами після того, як їхній гайдамацький полк зазнав поразки від більшовиків.

…недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».

– Який «пачпорт», коли ми мобілізовані?

– Та що там з ними базікати! До штабу їх.

А жінки не віддають нас, плачуть та приговорюють

– Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.

Складно не помітити, що слова жінок, які намагались захистити парубків від видачі більшовикам, дуже подібні до висловлювання комісара з вірша, якому «шкода розстрілювать всіх», бо вони такі, як і він – «чорнобриві».

Ще виразнішою є паралель слів Володимира Сосюри, сказаних у відповідь на запитання місцевого дядька, з останнім рядком поезії:

Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою, тікаємо додому. Лежимо на печі. Дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:

– Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій?

Я сказав:

– Так, ми гайдамаки.

Як би там не було, Володимир Сосюра ніколи не забував про своє гайдамацьке минуле, чесно, відверто і з теплотою згадуючи й розповідаючи про нього. Робити це він почав уже 1926 року, опублікувавши в журналі «Червоний шлях» спогади під назвою «З минулого», які згодом увійшли до роману «Третя Рота». Не облишав він його і в поезії, часом так само граючись у підміну слів в окремих рядках:

І пішов я тоді до Петлюри,
як громами в степах загуло. (варіант: Бо у мене штанів не було).
Скільки нас отаких попід мури
од червоної кулі лягло.

Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами
оселедець, погони і шлик.

Молодий Володимир Сосюра назавжди лишився залюбленим в Україну гайдамакою, попри всю свою подальшу біографію, членство у компартії й ідеологічно ангажовані твори. Саме з цієї «петлюрівської» молодості постала згодом його славнозвісна поезія «Любіть Україну!» і чуйні вірші про рідну Донеччину.

Джерело