«Гра з вогнем» може вийти з-під контролю
Удар по сирійській авіабазі став перевіркою меж терпіння Анкари та міцності Мекканського пакту.
Рано-вранці 19 серпня 2026 року «ізраїльська» авіація завдала восьми ударів по злітно-посадковій смузі та об’єктах покинутої авіабази Абу-ад-Духур на півночі Сирії — у провінції Ідліб, приблизно за 70 кілометрів від турецького кордону.
Жертв не було, база вже давно не функціонувала як повноцінний аеродром. Сирія засудила атаку як акт агресії. «Ізраїль» із запізненням визнав свою відповідальність і пояснив її у властивій йому нахабній манері: Дамаск нібито був «на межі порушення» узгодженого статус-кво у сфері безпеки, готуючись допустити розгортання турецьких військ на базі поблизу Алеппо.
Туреччина назвала цю заяву «безпідставною» та пов’язала її зі спробою Нетаньягу за допомогою ескалації зміцнити власні позиції у боротьбі за владу в «Ізраїлі».
Удар стався після підписання 7 серпня в Мецці тристоронньої угоди про взаємну оборону між Туреччиною, Саудівською Аравією та Пакистаном — пакту, який уже охрестили «сунітським НАТО» або «Мекканською угодою».
Це не випадковий збіг. Анкара та її партнери створюють нову архітектуру колективної безпеки, у якій удар по одному учаснику вважається ударом по всіх.
«Ізраїль», який веде агресивну кампанію ударів по Сирії після падіння режиму Башара Асада — із січня 2025-го до середини серпня 2026 року було зафіксовано понад 1700 атак, — виправдовує свою агресію «зростанням турецької загрози» та необхідністю зберегти вільний доступ до сирійського повітряного простору.
Контекст: Сирія після Асада та зіткнення інтересів
Після повалення Асада у грудні 2024 року до влади прийшло угруповання ХТШ на чолі з Ахмадом аш-Шараа. Туреччина стала ключовим союзником Дамаска: вона допомагає перебудовувати сирійську армію, яку планують збільшити до 200 тисяч військовослужбовців, навчає кадри, відновлює інфраструктуру та вже має кілька баз на півночі країни.
Анкара закрила частину невеликих аванпостів, однак зберігає та розширює свою присутність. Сирійські джерела стверджують, що турецька технічна делегація відвідувала Абу-ад-Духур за день-два до удару, щоб оцінити можливість ремонту злітно-посадкової смуги та диспетчерської вежі. Проте турецького військового контингенту там не було, а планів «захоплення» бази не існувало.
Туреччина допомагає будувати військові бази сирійської армії по всій країні, не спрямовуючи їх «спеціально проти «Ізраїлю»», а прагнучи створити боєздатну сирійську армію, спроможну захищати країну та її суверенітет.
Із грудня 2024 року «Ізраїль» систематично знищував сирійські військові об’єкти, виправдовуючи бомбардування тим, що в такий спосіб нібито запобігає передаванню зброї «ворожим угрупованням». У ще нахабніших заявах Тель-Авів проголошував, що «Ізраїль» має «зберегти свободу дій у Сирії з міркувань безпеки».
База Абу-ад-Духур, розташована неподалік від турецького кордону, з військового погляду майже не впливає на баланс сил у повітрі. Проте Тель-Авів у властивій йому зверхній манері оголосив загрозою навіть гіпотетичну можливість появи турків на цій базі.
Воєнний злочинець Нетаньягу заявив:
«Ми чітко дали зрозуміти Туреччині: не треба. Очевидно, вони не почули, тому ми подбали про те, щоб вони зрозуміли краще».
Важливий момент: «Ізраїль» не скористався гарячою лінією з Туреччиною, створеною торік для запобігання інцидентам. Американський спецпосланець Томас Баррак, який працює в адміністрації Трампа, публічно попередив про ризик стрімкої ескалації — аж до прямого зіткнення. Турецькі військові могли не знати про мету нальоту та атакувати «ізраїльські» літаки, вирішивши, що ті завдають удару по них.
Баррак закликав активувати новий механізм деконфліктингу за участю Сирії, «Ізраїлю» та Туреччини.
Мекканський пакт як тригер
Угода в Мецці — це не просто декларація. Вона об’єднує другу за чисельністю армію НАТО — турецьку, єдину мусульманську ядерну державу — Пакистан, а також ключового фінансового гравця Перської затоки — Саудівську Аравію.
Формулювання документа близькі до статті 5 Північноатлантичного договору. Пакт виник на тлі спровокованої «Ізраїлем» війни з Іраном, послаблення позицій США у регіоні та так званої іранської «осі опору», а також прагнення сунітських держав створити власну противагу.
У Тель-Авіві за звичкою одразу оголосили, що «сунітська вісь» загрожує «Ізраїлю» та обмежує його свободу дій, особливо якщо в майбутньому до неї приєднається Сирія.
В Анкарі удар сприйняли як спробу підірвати довіру до Туреччини як союзника Сирії та як сигнал Ердогану напередодні його запланованого візиту до Дамаска — першого після падіння Асада.
Турецькі інсайдери говорять прямо:
«Це спосіб сказати Ердогану, що в Сирії йому не дадуть почуватися комфортно».
Нетаньягу, перебуваючи на черговому витку боротьби за владу, зображує Ердогана ворогом «Ізраїлю», а Туреччину — новою загрозою, «другим Іраном». За логікою Нетаньягу, бомбардування Сирії мають продемонструвати його силу.
Водночас Тель-Авів прагне перевірити, наскільки серйозною є позиція адміністрації Трампа, яка підтримала Мекканський пакт, і чи стримуватиме Вашингтон «ізраїльські» дії.
Ризики ескалації
Туреччина має радіолокаційні можливості, які дають змогу відстежувати активність «ізраїльської» авіації далеко на півдні. За оцінками джерел, атаку не можна назвати несподіваною для Анкари: турки від самого початку стежили за польотом «ізраїльських» літаків.
Також повідомляють про екстрене втручання американців. Проте відмову «Ізраїлю» скористатися гарячою лінією в Анкарі розцінюють як свідому провокацію:
«Вони граються з вогнем».
У Туреччині згадують 2015 рік, коли турецькі військові збили російський літак.
Вибори в Туреччині у 2028 році та «ізраїльські» вибори, заплановані на жовтень 2026-го, посилюють політичний тиск.
Із геополітичного погляду ситуація є класичною для постконфліктної Сирії: «Ізраїль» прагне зберегти свою «зону впливу» завдяки перевазі в повітрі та превентивним ударам, тоді як Туреччина — завдяки наземній присутності, відбудові сирійської армії та дипломатії.
Обидві сторони є союзниками США, проте їхні інтереси в Сирії діаметрально протилежні. Мекканський пакт посилює позиції Туреччини, роблячи будь-які удари по об’єктах, що мають бодай якийсь стосунок до Анкари, потенційно дорожчими для «Ізраїлю».
Удар по Абу-ад-Духуру — не ізольований інцидент, а частина тривалої кампанії «Ізраїлю» з обмеження відновлення сирійського військового потенціалу під турецькою парасолькою.
Він випробовує межі терпіння Анкари, перевіряє реакцію Вашингтона та надсилає сигнал новим регіональним архітектурам безпеки.
Поки обидві сторони уникають прямого зіткнення, однак відмова від каналів зв’язку та агресивна риторика «Ізраїлю» підвищують імовірність виникнення казусу беллі. «Гра з вогнем» може швидко вийти з-під контролю.
