Ісламабадський квартет: народження «осі стабільності» чи маневр у тіні американської втоми?
29 березня в Ісламабаді розпочалися дводенні консультації міністрів закордонних справ Пакистану, Саудівської Аравії, Туреччини та Єгипту.
Формально мета зустрічі — «поглиблене обговорення регіональної ситуації та питань взаємного інтересу». На практиці — перша за час нинішньої ірано-американо-«ізраїльської» війни зустріч чотирьох ключових мусульманських країн, яка вже отримала в турецьких і пакистанських ЗМІ ярлики «сунітської осі», «Ісламського НАТО» і навіть «осі стабільності».
Деякі коментатори назвали подію «політичним землетрусом в Ісламабаді» та «перемальовуванням карти на Близькому Сході без дозволу Вашингтона».
На їхню думку, йдеться не просто про рутинний саміт, а про спробу регіональних гравців узяти ініціативу у свої руки, що, безперечно, має викликати занепокоєння у «Ізраїлю». Чи так це?
Фактична канва: Пакистан — новий медіатор
Пакистан, який останніми тижнями активно позиціонує себе як «чесного брокера», вже виступає каналом зв’язку між Вашингтоном і Тегераном.
За даними Reuters і Al Jazeera, Ісламабад передає повідомлення, а Іран на знак доброї волі дозволив прохід 20 пакистанських суден (по два на день) через Ормузьку протоку — критично важливий крок на тлі енергетичної кризи, спричиненої ударами по іранській інфраструктурі.
Міністр закордонних справ Пакистану Мухаммад Ісхак Дар прямо заявив, що готовий прийняти прямі американо-іранські переговори на своїй території.
Турецький колега Хакан Фідан ще до прильоту в Ісламабад говорив про створення «механізму деескалації». Єгипетський і саудівський міністри прибули зі схожим порядком денним: зупинити війну, яка вже забрала тисячі життів і паралізувала глобальні поставки нафти.
Експертні оцінки: Захід, араби, турки
Західні аналітики (Reuters, France 24, JNS.org) загалом стримані, але визнають зсув. Вони зазначають, що всі чотири учасники — традиційні партнери США: Саудівська Аравія та Єгипет отримують американську допомогу, Туреччина — член НАТО, Пакистан — давній союзник у боротьбі з т. зв. «тероризмом».
Тому багато хто бачить у саміті не бунт проти Вашингтона, а «керований вихід» Америки із затяжної війни, яку вона вже не хоче вести самостійно.
«Ізраїльські» джерела називають формовану «сунітську коаліцію» стратегічною загрозою: вона позбавляє Нетаньяху приводу для розширення конфлікту й перетворює війну з «можливості» на «стратегічний тягар».
Арабські голоси (Al Jazeera, Arab News, Asharq Al-Awsat) підкреслюють прагматизм. Саудівська Аравія та Єгипет, які ще нещодавно бачили в Ірані загрозу, тепер зацікавлені в стабілізації: удар по Ормузу б’є по їхній економіці сильніше, ніж по американській.
Каїр і Ер-Ріяд розглядають пакистанський канал як можливість зберегти обличчя й не допустити перетворення конфлікту на широкомасштабну сунітсько-шиїтську війну.
Водночас арабські оглядачі обережно нагадують: без реальних гарантій безпеки для монархій Затоки та без послаблення іранської ракетної програми деескалація може виявитися тимчасовою.
Турецькі аналітики й офіційна Анкара йдуть далі за всіх. Хакан Фідан відкрито говорить про «сценарій, написаний Ізраїлем», який сіє «насіння розбрату» і ризикує втягнути весь регіон у багаторічний цикл насильства.
У турецьких ЗМІ (TRT World, Anadolu) Ісламабадський квартет називають логічним продовженням турецько-пакистансько-саудівського зближення останніх років.
Для Анкари це шанс утвердитися як «регіональний модератор» у межах НАТО і водночас як лідер мусульманського світу. Ердоган і Фідан підкреслюють: Туреччина не хоче війни, але й не дозволить перетворити Близький Схід на «слабкий, розділений і вразливий» театр чужої гри.
Китайський фактор і геополітичний підтекст
Тим часом низка спостерігачів звертає увагу на Китай. На їхню думку, Пекін публічно не «світиться», але нібито перебуває «в центрі сцени». Китай — найбільший покупець саудівської нафти та головний інвестор у «Пояс і шлях» (з включенням Пакистану й Туреччини).
Стабільність Ормузу й деескалація — у його прямих інтересах. Саме тому китайські ЗМІ та аналітики вітають «регіональну ініціативу без зовнішнього диктату».
Реалізм замість ейфорії
Чи можна говорити про «захід американської гегемонії»? Занадто рано. Чотири країни залишаються глибоко інтегрованими в західну систему безпеки й фінансів. Однак сам факт, що вони зібралися в Ісламабаді, а не у Вашингтоні чи Брюсселі, — симптом зростаючого запиту на багатополярність. Регіональні держави вчаться домовлятися без дозволу «старшого брата».
Для воєнного злочинця Нетаньяху це справді погана новина: війна, яку він сподівався використати для реалізації проєкту «Великого Ізраїлю» та остаточного послаблення мусульманських країн, перетворюється на дипломатичну пастку.
Для Ірану — вікно можливостей: якщо переговори розпочнуться, Тегеран зможе торгуватися з позиції сили, зберігши ядерну інфраструктуру та вплив у регіоні.
Головне питання найближчих місяців: чи перетвориться Ісламабадський квартет на постійний механізм (хай і неформальний), чи залишиться разовою зустріччю?
Якщо чотири столиці зможуть узгодити спільні пропозиції щодо Ормузу, санкцій і гарантій безпеки, ми побачимо не просто дипломатичний успіх, а перший реальний крок до нового регіонального порядку.
Якщо ж усе зведеться до красивих заяв — Вашингтон і Тель-Авів швидко повернуть контроль.
Поки що одне безсумнівно: Близький Схід 2026 року вже не той, що у 2025-му. Можливо, регіональні гравці втомилися бути статистами в чужій драмі. І Ісламабад став сценою, де вони вперше за довгий час спробували написати власний сценарій.
