Постання українського війська під час Перших визвольних змагань

З вибухом Лютневої революції 1917 року хвиля національного відродження охопила імперську армію московії. У ній служили мільйони українців.

З ініціативи Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, заснованого поручником Миколою Міхновським, розпочалася українізація військових частин. 1.V.1917 у Києві оголосили про створення Першого українського козачого імені гетьмана Богдана Хмельницького полку.

Це справді була перша українська військова (бойова) частина, сформованої на добровільних засадах. Слідом за нею у містах України, аж до Кубані, у гарнізонах і на фронтах стали виникати інші українські підрозділи, що переважно носили імена героїв Козацької доби.

У серпні 1917 року українізація зачепила цілі армійські корпуси, зокрема, 34-й корпус генерала Павла Скоропадського став 1-м українським корпусом. Майбутній останній гетьман особисто здійснював заходи з українізації підрозділів.

Під час першої московитсько-української війни (грудень 1917 — квітень 1918) на захист України виступили безліч бойових з'єднань. Зокрема, з-поміж них були:

• Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців під проводом полковника Євгена Коновальця;
• Гайдамацький кіш Слобідської України під проводом голови Української фронтової ради Симона Петлюри;
• Полк імені кошового отамана Костя Гордієнка під проводом полковника Всеволода Петріва.

Процес творення українського війська продовжився у часи Гетьманату. Водно час у таборах Австро-Угорщини й Німеччини завершується формування із військовополонених-українців двох Синьожупанних та Сірожупанної дивізій, названих за кольором мундирів.

У липні 1918 року з ініціативи гетьманського уряду, за зразком царських гвардійських полків, із заможніших селян Лівобережжя була сформована Сердюцька дивізія. Біднота ж гуртувалося під чорними стягами отамана Нестора Махна на Запоріжжі.

Формування збройних сил ЗУНР відбувалося на основі австрійських запасних частин Галичини та легіону Українських Січових Стрільців. На початку 1919 року їх реорганізували в Українську Галицьку Армію в складі 13 бригад, зведених у 3 корпуси.

Значну допомогу західним українцям надавали східні. Зокрема, командувачами УГА були генерали Михайло Омелянович-Павленко та Олександр Греків.

Станом на грудень 1918 року військо Директорії УНР налічувало близько 100 000 бійців, переважно повстанців. Однак після перемоги антигетьманського повстання, під впливом руйнуючої більшовицької агітації, воно тануло.

Впродовж 1919-1920 років відбулося кілька реорганізацій українських збройних сил, змінювалася їхня структура. У травні 1919 року Армія УНР була реорганізована у 11 дивізій у складі 5 груп:

• Волинської;
• Запорізького корпусу;
• Корпусу Січових Стрільців;
• повстанців Юрія Тютюнника;
• 3-ї дивізії Олександра Удовиченка, яка за стійкість у боях отримала назву «Залізна».

Під час походу наддніпрянської і галицької армій на Київ влітку 1919-го було створено спільний Штаб Головного отамана на чолі з Миколою Юнаковим. Військо ж було розділене на три групи: Західну, Середню та Східну.

Навесні 1920-го в Польщі відбулося формування 6-ї Січової дивізії Марка Безручка. Вона ввійшла разом із поляками до Києва, а згодом відзначилася героїзмом в обороні Замостя.

Напередодні свого відступу до Польщі та інтернування Армія УНР мала 8 дивізій під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка і налічувала близько 23 000 осіб. На жаль, тогочасне недолуге політичне керівництво занапастило як українське військо, так і українську державу.

Однак медіаагенція «Останній Бастіон» закликає своїх читачів не забувати про те, що сумнозвісна «липнева криза» 1917-го боляче вдарила не тільки по Тимчасовому уряду, але й по Центральній Раді. Спроба більшовиків з анархістами захопити владу стала сиґналом для українських самостійників-Полуботківців.