Михайло Рудинський здійснив неоціненний внесок у питання дослідження історії Полтави.
У Полтаві впродовж 1920-1930-х років інтенсивно розвивалася історична наука. Великої популярності набула проблема дослідження історії міста.
Провідними науковцями цього періоду були вчені, які починали свою наукову діяльність ще в царській Росії, хоча з’явилося й чимало молодих. Одним із них і став Михайло Якович Рудинський (1887-1958) – відомий український історик, археолог і педагог.
З травня 1917 року він, на запрошення Полтавського губернського земства, виїздить зі свого міста Охтирка і починає читати лекції з історії України на вчительських курсах у Лохвиці, Зінькові. А в серпні того ж року переїздить у Полтаву.
На з’їзді учителів, його обрали головою педагогічного бюро губернського земства, він мав відродити українську національну школу. Паралельно почав редагувати журнал "Нова школа".
Разом із В. Щепотьєвим, Л. Падалкою, Г. Коваленком, В. Щербаківським восени 1917 року організували Комітет охорони пам’яток. Комітет відіграв вирішальне значення у питанні збереженні культурної спадщини Полтави.
На його основі, наприкінці 1918 року було створене Наукове товариство охорони та дослідження пам’ятників старовини й мистецтва на Полтавщині. М. Рудинський став його секретарем.
У 1919 році він створив картинну галерею мистецтв губернського музею (попередник Полтавського художнього музею), брав участь у формуванні Полтавського архіву, обласної бібліотеки. У січні, після остаточної окупації Полтави більшовиками, учасники товариства виступили з ініціативою до Раднаркому утворити губернський комітет охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи (губкоммис), увійшов до його складу і М. Рудинський. Комітет вів облік і займався охороною пам’яток покинутих поміщицьких маєтків, ревізії сейфів у банках, з яких були вилучені цінні історико-культурні речі на користь музеїв.
До музеїв були переведені родинний архів, картини, гравюри, мініатюри Кочубеїв з Диканьки, порцелянові вироби, бронзові статуетки Іловайських з Абазівки, колекція Репіна з Яготина. Вони й склали експозицію відкритого 27 квітня 1919 року Полтавського художнього музею, а його директором якраз і став М. Рудинський.
У грудні 1920 року М. Рудинського затримали органи надзвичайної комісії. Заарештовані були його рідні сестри – Євгенія та Марія, які працювали в гімназії імені Івана Котляревського. Слідство тривало 3 місяці: спочатку у Полтаві, а згодом у Харкові. Але доказу контрреволюційної діяльності Рудинського і його сестер не знайшли.
Однак у листопаді 1921 року Рудинського знову арештували. За нього заступився В. Короленко, який звернувся до першого секретаря губкому КП(б)У Я. Дробніса і той зумів їх звільнити. М. Рудинського повернули до музею: у 1922 році його призначили завідувачем археологічного відділу, а у грудні того ж року він стає директором.
У той таки час він стає уповноваженим Укрголовполітосвіти НКО УСРР з охорони позамузейних пам’яток на території Полтавщини. Це дозволило йому увійти до комісії, яка займалася вилученням церковних цінностей, завдяки чому М. Рудинський домігся, щоби до музеїв потрапили врятовані реліквії, котрі більшовики планували продати за кордон.
З його ініціативи у травні 1923 року Полтавський губвиконком затвердив список із 20 історико-культурних пам’яток міста Полтава, які були взяті під державну охорону. Саме він наполіг на тому, аби був взятий під охорону Мгарський монастир, Троїцьку і Вознесенську церкви у Снітині. Не в останню чергу завдяки його зусиллям Товариство істориків у 1924 році зарахували до наукових установ при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).
За розпорядженням голови Полтавського губвиконкому О. Сербиченка у березні 1924 року був написаний черговий донос на М. Рудинського, де вченого схарактеризовано як: «автокефаліста», «прихильника українського руху», підпільного учасника «політугруповання соціал-демократів і соціалістів-революціонерів», людину, що «безперечно неблагонадійна для радянської влади». Через це вже у травні почалися перевірки музею інспектором художнього відділу губвно.
Під час перевірки виявлено, що основним завданням співробітників музею М. Рудинський бачить у науковій роботі, а для культосвітньої та екскурсійної роботи, за його міркуваннями, необхідно створити спеціальні кадри працівників. Спираючись на це з’явився висновок комісії, де зазначалося, що «музей під керівництвом Рудинського не лише не відповідає вимогам революційної освіти, а прикриваючись «науковістю» своєї роботи саботує ці вимоги».
Через це вже у жовтні Губернська комісія по чистці радянських установ звільнила М. Рудинського від виконання обов’язків по керівництву музею. Самого вченого у звіті схарактеризували як «антипролетарський елемент, котрий двічі перебував під слідством». Тому дослідник вимушений був переїхати до Києва, де починає працювати у Лаврському музеї.
Протягом кінця 1920-х – початку 1930-х років він неодноразово здійснював археологічні експедиції на Полтавщину. Проводив розкопки у Кантемирівці, Макухівці, Мачухах та Орлику у Поворсклі; Градизьку та Максимівці на Дніпрі; Баранівці та Шишаках на Пслі; у Журавках у Посуллі. Близько 20 наукових робіт дослідник присвятив Полтавщині.
Найбільш значущою працею М. Рудинського з історії Полтави стала: «Архітектурне обличчя Полтави», написана у 1919 році, а свого значення і поширення набула з 1920 року. Окремі розділи дослідження звели до рівня брошури, яку надрукували обмеженим накладом газета «Рідне слово» у 1920 році. Через велику популярність і малий тираж вона швидко увійшла до когорти рідкісних видань. Радянське керівництво взагалі її заборонило. Вона містить 35 сторінок і складається з 5 розділів.
У перших трьох автор, враховуючи політичну ситуацію того часу, розповідає про Полтаву як про «глухий закуток», «провінційне містечко». Як доказ навів запис В. Зуєва, французького графа Сеґюря, П. Сумаркова, князя І. Долгорукова. Він не вдається у детальний опис історії міста у перші роки ХІХ століття. У IV та V розділах описував кращі зразки культових, громадських і міщанських споруд від XVII до другої половини XIX століття. Ці розділи найцікавіші та найзмістовніші, але при цьому викликають критику багатьох істориків.
Книга про Полтаву написана у М. Рудинським, за висловлюваннями історика О. Субтельного, відзначається однобічністю, явним виявом російського культу Полтави. Бо ж у праці місто уособлювало провінційність і відсталість від «випереджувальних темпів розвитку великих міст». Також, на думку О. Субтельного, автор перебільшує змалювання занепаду української культури.
Проте позитивним було й те, що М. Рудинський порівнює архітектуру культових споруд Лівобережжя з західноєвропейським бароко. Водночас неточним є матеріал про те, що стіни побудованих у XVIII столітті церков і храмів у Полтаві оздоблювалися виключно пілястрами та карнизами. В Успенському соборі, Воскресенській церкві, храмі Стрітення домінують ліпні обрамлення віконних та дверних отворів обрисами трикутної чи закругленої форми.
Водночас у роботі не знайшло висвітлення багато церков, які, згідно зі слів Рудинського були «результатом і продуктом діяльності XIX віку із його відсутністю смаку, казенними архітекторами-чиновниками, з його узаконеним консисторським трафаретом». На думку багатьох істориків, це послужило ідеологічною підтримкою рішенню більшовиків знищити деякі церкви. Так само не включив він до роботи полтавських будівель стилю модерн XX століття.
Однак, попри все значення діяльності М. Рудинського величезне – саме його натхнення праця, дозволила врятувати значну частину коштовностей Полтавщини, які й дійшли до нашого часу. А праця з історії дозволяє нам і сьогодні бачити Полтаву, якою вона була понад 100 років тому.