Історія про єврейського лідера Голду Меїр – це приклад як треба захищати власну державу

Єврейські історики переповідають красиву історію, яка, нібито, сталася в житті маленької уродженки Києва Голди Мабович (пізніше Голда Меїр), і яку вона запам'ятала на все життя: її батько забарикадував меблеві двері їхньої київської квартири, чекаючи на погром від російських чорносотенців. 

Батько більше нічого не міг зробити.

Це дитяче відчуття безпорадності виросло у дорослої Голди Меїр у залізну віру: євреї більше ніколи не будуть жертвами. Безпеку Ізраїлю потрібно забезпечувати за будь-яку ціну, "як би нас згодом не шматувала світова громадськість"…

Бо краще живі євреї засуджені в ООН, ніж світове співпереживання євреям, які загинули.

Чи то була красива історія, яка має пояснити жорсткість дій прем'єра Ізраїлю щодо своїх ворогів, чи то так і було насправді. Але Голда Меїр перебуваючи на посаді прем'єра Ізраїлю за ціною не стояла.

Вона ж була однієї з тих, хто на практиці впроваджував політичну тактику: розділяй і володарюй – вміло зіштовхуючи лобом арабські, ворожі Ізраїлю держави. Захоплюючи чужі території; поневоливши палестинців.

Як влучно зауважив український націоналіст Дмитро Донцов, будь-яка сильна нація вважає за моральними будь-які дії, які йдуть їй на користь у конкурентній боротьбі за існування. І деякі нації не є злими лише тому, що слабкі і не здібні до агресивної політики. Не здібні ані захищатися, ані нападати.

Українці свого часу теж не лякалися “гнути чужу свободу”, як це було під час Святославових нападів на Царгород, Ігоревих – на Дон чи під час договорів Хмельницького і Мазепи з Європою про поділ Польщі та Московії.

Але повертаючись до Меїр та відтворюючи її психологічний портрет, відзначимо, що окрім гарних ораторських здібностей та вміння подобатися своїй аудиторії, Ґолда з юних років фанатично захоплювалася ідеєю власної єврейської держави.

І проявляла це усіма своїми вчинками та діями: освоєння на новій території і в житті, і в політиці не було легким. Перше знайомство з побутом кібуци та містами Близького Сходу, які не були схожі на американську промислову північ та ідеальне місце для єврейського життя, не було простим.

Завоювання поваги нових земляків, створення профспілки, яка б захищала місцевих працівників, і план дій у розбудові нової держави вимагали ще й сміливості…

Незадовго до Другої світової війни Меїр відправилася в агітаційну подорож покликану переконати євреїв приєднатися до "спільного фронту" з Британією. Їй вдалося завербувати близько 33000 сіоністів до лав Британських збройних сил, що свідчить ще й про її талант вербувальника.

А вже згодом вона серйозно проявила себе не лише як політичний ідеолог, а й такий собі умовний міністр фінансів майбутньої, ще тоді лише омріяної держави. 
Ґолда не тільки представляла нові політичні інтереси, а й майже постійно займалася збором коштів  на потреби Ізраїлю, особливо у США.

Після багатьох років активної громадської діяльності, палких промов на зібраннях однодумців, Ґолда Меїр здійснила свою мрію: вона увійшла до числа 38 осіб, які 14 травня 1948 року підписали Декларацію незалежності Ізраїлю.

Що цікаво, перші роки з дня створення Ізраїлю (в 1948 році) світові банкіри-євреї грошей Ізраїлю не давали. Вони спостерігали, що з цього всього вийде. Як згадувала Меїр в одній з книг, їм тоді доводилося вигризати не лише кошти, але і вгризатися в кожен клаптик “обітованої” землі, щоб здобути собі на хліб насущний...

"Закінчивши свою місію як закордонний емісар і збирач коштів, Ґолда взяла на себе нову роль як організатор і серйозний політичний гравець зі своїм фірмовим стилем, неповторною сумішшю ідеалізму, моралі й політикою “заламування рук ворогам Ізраїлю.

Щоправда, в Ізраїлі її розуміли не всі...

Назагал Історія про єврейського прем'єра Голду Меїр – це приклад як треба захищати власну державу, чому можна повчитися і українцям. Бо ми сьогодні лише стоїмо на порозі своєї справжньої Незалежності. 

Цікаво, що серед українців є постаті з подібними організаторськими здібностями та талантом настояти на своєму за будь-яку ціну. Та продовжуючи боротися за Незалежність для свого народу і держави. І навіть в умовах неволі залишаючись незігнутим. Мова йде про Михайла Сороку – керівника ОУН Північ. Який за масштабами своєї діяльності аж нічим не поступається Меїр. А за силою характеру значно переважав її.

З 60-ти прожитих літ Михайло Сорока був ув'язнений 34 роки. В найсуворіших умовах на землях крайньої совєтської Півночі він зумів організувати українське націоналістичне підпілля. Створив своєрідну табірну державу українців. Зумів встановити контакт не лише з членами ОУН, які знаходилися в Україні, але й з іноземними столицями...

 МИХАЙЛО СОРОКА

І 1954 року — Сорока, перебуваючи у концтаборі Степлаг, організував Кенгірське повстанні політв'язнів, та ще й написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».

Тоді придушити повстання совєтам вдалося лише за допомогою армії із застосуванням танків. Приблизно 700 загиблих, серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів існування табірної Незалежності... Та за майбутнє звільнення для багатьох інших...

Від 60-х років Сорока відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним Патріархом усіх політв'язнів радянських концтаборів.

Окрім того, одним із головних завдань Організації створеної Сорокою було моральне та фізичне збереження українців у таборах та поселеннях.

Збереглися навіть його твори: «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький», філософський трактат «Інстинкти. Рефлекси. Етика» та деякі переклади.

В Ізраїлі Голда Меїр – це національна ікона. 

Про Михайла Сороку, 110 річниця від дня народження якого минула 27 березня цього року більшість українців просто не знає.

Нам навіть важко уявити, щоб, наприклад, чинний “гарант” Володимир Зеленський звернувся до української нації зі словами про українського героя Михайла Сороку чи про тисячі інших визначних постатей.

Втім про Сороку згадують освідчені представники інших нації, ті ж євреї.

Так, Анатоль Радигін, російський поет єврейського походження, політв'язень радянського режиму, так згадував про Михайла Сороку:
Я ніколи не сидів разом з Михайлом Сорокою. Я тільки чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, яким випало на долю спілкуватися з ним. Серед них були різні люди: такі, що люблять Україну, байдужі до неї, ті, що її ненавидять, але я не пам’ятаю нікого, хто насмілився б сказати погане слово про Михайла Сороку. Говорили про нього тільки з пошаною й щирим захопленням. В його присутності не можна було замислити підлоту, гидко висловитися, виявити слабість. Ця людина жила й пішла з життя героїчно, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, гідно, як державний діяч. Своїм життям та своєю смертю він назавжди й остаточно відповів моїм опонентам і скептикам. Він міг бути прикрасою кожної держави, міг створити кожну державність. Я вірю, що прийде час, коли при його імені будуть вставати і стоятимуть мовчазно й урочисто, як встають американці при імені Вашінґтона, угорці при імені Кошута, євреї при імені Герцля. 

Певен, що колись в Україні народяться свої безкомпромісні державні діячі, хто як і Голда Меїр відзначатиметься політикою “заламування рук” ворогам держави...

Але найперше нам, українцям, слід засвоїти уроки боротьби, які нам дав Михайло Сорока: світ належить тим хто бореться, він належить лише сильним.