Історія та підсумки Чорної Ради
В середині XVII століття українські козаки здобули власну державність, але не змогли її втримати через внутрішні чвари.
Цей період в українській історії визначають промовистим найменуванням «Руїна». Однозначної події, з якої, власне, «Руїна» розпочалася, немає — занадто непередбачувано розвивалася тоді ситуація. Але, безумовно, одним із найяскравіших епізодів цього трагічного періода в історії України була «Чорна рада», скликана неподалік Ніжина у червні 1663 року.
У 1663 році Українська козацька держава справді лежала в руїнах. Від блискучих успіхів часів Богдана Хмельницького не минуло й десятиліття, а про них нагадували хіба козацькі думи чи інші жанри народної творчості. Ніхто тоді в країні не бачив жодних перспектив для розвитку, у неї не було навіть легітимного керманича — Гетьманщину роздирала боротьба старшини за владу, і тоді козаки, які за понад два роки так і не змогли обрати собі повноцінного гетьмана, пішли на досить неординарний крок і залучили до політичного процесу людей, яких вони раніше зневажали.
У 1649 році після чотирьох поспіль виграних битв Богдану Хмельницькому вдалося укласти із владою Речі Посполитої мирний договір. За ним козацьке самоврядування розширювалося із невеликих за площею територій прикордоння до трьох воєводств: Київського, Брацлавського та Чернігівського.
Козаків, які здійснили повстання, було лише кілька десятків тисяч. Зовсім небагато з них уміли читати й писати. Натомість у володінні гетьмана опинилися справжні тодішні мегаполіси — міста, в яких мешкали десятки тисяч осіб. Аби не розвалити системи державного управління, Богдан Хмельницький став залучати на державні посади місцеву еліту, представники якої інколи мали досвід роботи у польському державному апараті. Звичайно, гетьман намагався опиратися на православну шляхту (знать), яка була особисто зацікавлена в успіху проєкту козацької держави, адже вона зазнавала утисків у католицькому польському королівстві. Також вагомою опорою нової влади було православне духовенство із Київської митрополії.
Держава, де-факто утворена Богданом Хмельницьким у 1649 році, була типовою військовою демократією — у ній політична влада належала військовій касті, в цьому випадку козакам. Люди, які ще недавно переховувалися від зазіхань землевласників, тепер самі отримали владу обирати політичне керівництво країни, до того ж прямим голосуванням.
Зрозуміло, що, зважаючи на низький рівень грамотності більшості козаків, реальну владу у своїх руках зосередила старшина та духовенство (воно мало певний вплив на козаків, які готові були померти ледь не щодня, тож загробний світ мав для них чимале значення).
Саме козаки на своїх радах обирали гетьмана та старшину, таким способом формуючи політичну владу у козацькій державі. Проте духовенство мало вагомий вплив на козаків, оскільки в цілому священники користувалися серед них високим авторитетом. Оскільки самих козаків було порівняно небагато (найбільший реєстр, який їм обіцяв московський цар, становив 60 тисяч, за угодами з Польщею він був ще меншим), то козацькі очільники враховували інтереси інших суспільних верств, попри те, що жодних політичних прав вони не мали.
Частина багатих міщан записувалися у козаки, так суто формально вливаючись у нову еліту. В цілому козаки намагалися не втручатися надмірно у життя міст. Яскравий факт — столицею Гетьманщини став не Київ чи Переяслав, а маленьке містечко Чигирин.
Тобто козаки не ламали чинного укладу. Міста жили своїм життям, а хто мав амбіції здобути політичну владу у новій державі — самі записувалися у козаки. Самим же козакам було просто ніколи заглиблюватися у життя великих міст, які несподівано опинилися під їхньою владою — їм би самим розібратися з власним життям.
Після смерті Богдана Хмельницького владу захопив Іван Виговський, який відібрав булаву у наймолодшого сина славного гетьмана Юрія.
Коли ж Богдан Хмельницький помер, то Іван Виговський усунув його сина від влади. На перший погляд, це може видатися чорною невдячністю, проте розвиток подій продемонстрував, що насправді це було державницьке рішення. Юрій Хмельницький не був готовий до управління козацькою державою в таких складних умовах. Він зазнавав невдачі за невдачею як у політичних інтригах, так і на полі бою. Врешті уклав два договори, що суперечать один одному з Московським царством та Річчю Посполитою, що остаточно розкололо козацьку державу.
Не бажаючи підкорятися полякам, проти Юрія повстали козацькі полки, що знаходилися на лівому березі Дніпра. Цікаво, що очолив повстання родич (ймовірно, дядько — брат матері) самого Юрія Хмельницького Яким Сомко. Родина Сомків належала до Переяславської знаті. Вони були частиною світської опори батька Юрія і зовсім не хотіли повертатися назад під владу Речі Посполитої.
І тут проти нього наважився виступити один із полковників — Василь Золотаренко. Проте за ним стояв інший «стовп» державної легітимності усього козацького проєкту — православне духовенство, а саме один із його важливих представників. Максим Филимонович — керівник (протопіп) православної церкви у Ніжинському полку, у церковній ієрархії відомий як Мефодій. Він був настоятелем церкви у Ніжині, із повстанням Богдана Хмельницького став довіреною особою Івана Золотаренка — соратника Богдана Хмельницького і старшого брата Василя. Під час спільного походу з московським військом проти Речі Посполитої Мефодій завівся корисними контактами серед царських людей.
У 1659 році Мефодій став одним з тих, хто закликав до повстання проти гетьмана Івана Виговського. Московити не забули цього кроку своєму вірному слузі й вже через два роки Мефодія зробили єпископом та місцеблюстителем Київської митрополії (тобто виконувачем обов’язків). І це при живому митрополиті Діонісії Балабані, який виступав проти московського впливу, зокрема на українську церкву. Саме так: за один рік у козацькій Україні було проголошено виконувача обов’язків гетьмана при живому гетьмані і в. о. митрополита при живому митрополиті — так виглядає Руїна. Це було явним порушенням церковних норм, але у Кремлі, як це часто буває, перемогла політична доцільність.
Тепер же нелегітимний митрополит став висловлювати претензії до легітимності процедури виборів гетьмана і, аби послабити вплив Якима Сомка, закликав проголосити себе гетьманом полковника Ніжина Василя Золотаренка.
По суті, після зречення Юрієм Хмельницьким гетьманської булави козаки майже два роки не могли обрати собі ватажка. На правобережжі гетьманом став польський ставленик Павло Тетеря. Він отримав схвалення короля, що й стало джерелом його легітимності. Відтак для претендентів на булаву Лівобережжя шлях до влади був через підтримку московитами. Так кожен із претендентів став шукати ласки у Московського царя, пишучи його воєводам (керівникам московських військ на території Гетьманщини) доноси на своїх конкурентів. Цікаво, що звіти воєвод у Москву, до яких прикріплялися ці доноси, стали одними з основних джерел щодо внутрішньополітичної обстановки у козацькій державі того періоду.
Врешті, запобігаючи царській милості, козаки таки змирилися з тим, що вибори нового гетьмана мають організувати царські ставленики. Двічі вибори зривалися через відмову Сомка прибувати на вказане царським воєводою місце. Наказний гетьман все ж розумів політичні розклади і не хотів, щоб козацька рада відбувалася на територіях, близьких до Запоріжжя, тобто до місця, де перевагу мав його основний опонент.
Тож врешті вибори було вирішено провести на нейтральній території, але за участю черні, тобто інших суспільних станів — міщан та селян. Тому ця рада отримала найменування «чорної».
До самого червня продовжувалися інтриги. Сомку вдалося об’єднатися із Золотаренком. Протистояння стало набувати яскраво вираженого соціального забарвлення. Сомко представляв інтереси козаків та міщан, які піднялися по суспільній драбині після повстання Богдана Хмельницького. Натомість Іван Брюховецький грав на почуттях тих, хто так і не відчув поліпшення у своєму житті після козацької революції. Цікавий момент — до моменту виборів обоє претендентів в особистому листуванні вже навіть погоджувалися на скасування посади гетьмана та передавання її функцій царському наміснику. Такі високі були ставки. Кожен боявся програти, а царський намісник був би таким собі компромісом. Отже, москва таки добилася свого — її посланець таки став арбітром між козаками, які так і не зуміли самостійно поладнати між собою.
Новий царський посланець боярин Данило Велико-Гагін прибув до Ніжина заздалегідь і поводився там наче господар, який приймав протиборчі сторони. Сама Чорна рада пройшла цілком за московським сценарієм — таки дійшло до рукоприкладства, пролилася кров і саме царський урядник примирив сторони, захистив тих, хто програв та надав клейноди (знаки гетьманської влади), а також царські подарунки та грамоти переможцю. Ним таки став кошовий Іван Брюховецький. Запорожці були найефективнішою частиною козацького війська. Цікавий момент — по суті московський боярин вручив Брюховецькому клейноди, які той сам відібрав у сутичці в Якима Сомка. Такий от виборчий фарс від Кремля у середині XVII століття.
Ставши гетьманом, Іван Брюховецький майже одразу стратив своїх політичних супротивників, звинувативши їх у змові із поляками. Він отримав титул боярина, першим відвідав москву та уклав там угоду із царем, в якій визнав козацьку державу частиною царських володінь. А також він увів на території Гетьманщини частину царських податків.
Чорна рада, яка відбулася біля Ніжина влітку 1663 року, стала досить раннім прикладом популізму в історії України. Залучивши до виборів гетьмана малограмотну чернь, московити та їх посіпаки змогли здобути владу в Україні, обіцяючи «золоті гори» слабо обізнаним у політичних справах селянам та міщанам.
Це, мабуть, основний підсумок Чорної ради. По суті так і сталося, проте ця подія досить багатогранна і висновки можуть бути більш глибинними, але не більш оптимістичними. Проблема Чорної ради не у якості виборців — частина міст України віддавна мали право на самоврядування, тож ще питання, хто тоді був більш досвідченим в електоральних питаннях. Ті ж запорожці свого часу обирали гетьманами Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького. Питання різко стоїть зовсім в іншій площині: а чи був насправді вибір?
Через двісті років після цих подій один із «батьків» українського національного відродження Пантелеймон Куліш написав перший український історичний роман «Чорна рада». В ньому він за законом жанру ідеалізував «правильну сторону» та абсолютно демонізував антагоніста. Але насправді, якщо аналізувати історичні документи, а не художній роман, то чи був реальний вибір в учасників ради? Чи точно Яким Сомко був кращим за Івана Брюховецького і що б змінила його перемога на виборах?
Адже він свого часу теж брав участь, як і його опоненти, у повстанні проти гетьмана Івана Виговського, поклавши початок «Руїні»; запобігав ласки царських ставлеників; писав доноси на своїх опонентів та не проти був їх обвести навколо пальця та врешті підступно вбити або стратити.
Повчальним підсумком цих подій є те, що жоден із претендентів не дожив до кінця десятиліття. Сомка та Золотаренка стратили через кілька місяців, проте Іван Брюховецький пережив їх лише на п’ять років, сам ставши жертвою підступів свого опонента, але це вже зовсім інша історія.
Основним уроком Чорної ради може бути простий висновок: можна зманіпулювати суспільством, аби отримати швидкий результат «тут і зараз», але у довгостроковій перспективі важко пережити державу, яку ти зруйнував власними руками.
