Іван Дем'янюк — українець, якого не скорили ні комуністи, ні сіоністи
18.IV.1988 ізраїльський суд визнав Івана Дем'янюка винним у злочинах проти людства. Проте невдовзі з'ясувалося, що справа сфальсифікована.
Іван народився 100 років тому у селі Дубові Махаринці на теренах сучасної Вінницької області. Пережив Голодомор, потім потрапив у лави Червоної армії, а пізніше — у нацистський полон.
Уже під час Другої світової війни перебував на території Польщі, потім еміґрував до США, де працював механіком на заводі Генрі Форда. Мав дружину та трьох дітей, разом вони відвідували православну церкву у місті Клівленд.
На американській землі він змінив ім'я — вже як Джон, а не Іван, реалізував свою мрію про кращу долю за океаном; до певного часу. А точніше — до 1970-х років, коли американські міграційні служби отримали з Москви список своїх громадян, які співпрацювали з нацистами.
Їхні знімки вислали до... Ізраїля! Там свідки, які пережили звірства нацизму і комунізму нібито впізнали у Джоні-Іванові Дем'янюку «ката із концентраційного табору у Треблінці, прозваного «Іваном Лютим».
Як стверджувалося, «це він із задоволенням закидав в'язнів у газові камери, бив їх, колов мечем та обрізав вуха і груди». Для Дем'янюка це означало, що решту життя він проведе як фігурант судових процесів у трьох країнах; його двічі позбавлять громадянства, він потрапить у смертну камеру, потім буде виправданий і знову засуджений.
Для одних він назавжди залишиться нацистським дияволом, для інших — жертвою, бо переконливих доказів його провини так і не було наведено. Процес проти Дем'янюка в Єрусалимі вперше транслювали повністю і наживо.
Це тут жертви, які пройшли концтабори, вказували на головного героя та говорили: «Це — Іван із газових камер у Треблінці». Сам Дем'янюк зберігав спокій, навіть холодну відстороненість.
Дехто стверджував, що він майстерно і свідомо виконував заздалегідь продуману роль для побудови алібі, а тому переважно мовчав, демонстрував співчуття жертвам і власну релігійність. На останніх процесах у США і Німеччині він уже був хворий: Дем'янюка привозили до судової зали на інвалідному кріслі чи вносили на лікарняному ліжку.
Водночас американські служби мали відеозаписи, де нібито хворий Дем'янюк самостійно заходить у крамницю та сідає в машину. Під час першого процесу в Єрусалимі Дем'янюк говорив, щоби «на його шиї не затягували петлю за провини когось іншого».
Його адвокат також переконував, що «дияволом із Треблінки» точно не є простий механік-пенсіонер. Однак це не переконало суддів, і вирок від 1988 року був однозначний — Дем'янюка визнали винним, покаранням мала бути смерть через повішення.
Водночас до апеляції з'явилися нові факти: у сміттєвому баку біля ресторану «McDonald's» у місті Вашинґтон дивним чином опинилися документи відомства, яке займалося звинуваченнями проти Демянюка. Родина Івана передала їх адвокатам.
Порізані та складені заново, ніби пазли, стоси паперів показали, що відомство від початку мало сумніви щодо ідентичності «Івана Лютого». Згідно з цими даними, людину, яка розпізнала Дем'янюка як «ката Треблінки», спеціально для цього підготували.
Якою була атмосфера процесу, показує те, що під час апеляції одного з двох адвокатів погрозами довели до самогубства. Одного дня після телефонного дзвінка він вийшов з дому, знайшов високий будинок і стрибнув з 15-го поверху; на його похороні головного адвоката облили кислотою, через що він частково втратив зір.
Кожен, хто виявляв сумнів у справі Дем'янюка, автоматично ставав зрадником і прихильником нацизму. На процес в Єрусалимі автобусами звозили учнів у рамах живого уроку історії; під час трансляції таксисти зупиняли машини, припиняли роботу фабрики.
Якщо перший процес завершився покаранням, то другий — апеляційний — зняв провину із головного оскарженого. Тут виявився наступний трагічний момент, бо адвокат Дем'янюка заявив: «Жертви Голокосту свідомо або з огляду на свій вік говорили неправду».
Одним із тих, хто впізнав у Дем'янюку «Лютого», був в'язень Треблінки Еліягу Розенберґ. Адвокати знайшли його власноруч написане відразу після війни зізнання, в якому він стверджує, що «Івана Лютого» вбили самі ж в'язні під час повстання у концтаборі 1943 року!
Після цього Розенберґ заявив, що їм здалося, що вони вбили ката, бо він тепер сидить у залі засідань. Інша людина, що вказала на Дем'янюка як на злочинця, не пам'ятала імені свого сина, що загинув під час нацистського терору, а на запитання про те, як потрапила до Флориди, відповіла, що «приїхала з польської Ченстохови поїздом».
Такі слова показали, наскільки делікатною є справа людської пам'яті, яким сильним — прагнення справедливості, а може, навіть помсти. Ці почуття не конче мусять йти у парі з фактами й так завжди буде там, де є людська трагедія та особистий біль.
Апеляція випала на часи розвалу СССР і часткового відкриття архівів КГБ. Адвокат Дем'янюка — Йорам Шефтель — був переконаний, що для того, щоби встановити правду, треба дістати всі свідчення та документи про Треблінку та «Івана Лютого».
Для цього він вирушив до Москви та Києва, але повернувся ні з чим. І тоді несподівано в Ізраїль прийшов факс із відділення КГБ зі свідченнями вахманів (вишколених нацистами охоронців у концтаборах) із Треблінки, які чітко заявили, що «Іваном Лютим» був такий собі Іван Марченко.
Кожен вахман говорив, що «Лютий» мав темно-карі очі, те ж саме було зазначене у його нацистському посвідченні, а очі Дем'янюка були світло-сині. Тоді сторона обвинувачення заявила, що свідчення вахманів не конче вірогідні.
Далі у закидах проти Дем’янюка з'явився факт, що він сам раніше вказав «Марченко» як дівоче прізвище матері. Зрештою у липні 1993 року суд одноголосно виправдав Івана Дем'янюка та зняв із нього звинувачення, які стосувалися «Івана Лютого з Треблінки».
Жертви таборів не могли у це повірити, стверджували, що «вище за їхні розповіді поставили свідчення українців, яких судили за співпрацю з нацистами». Судді, які раніше визнали Дем'янюка винним, також відзначали, що його виправдали на основі слабких доказів...
Зрештою, Іван Дем'янюк повернувся до США, але місцеві служби надалі підозрювали його в участі у масових вбивствах в іншому концтаборі — Собіборі. Бюро спеціальних досліджень не хотіло, аби він уникнув покарання; там стверджували, що мають докази того, що Дем'янюк бив євреїв, яких відправляли у газові камери.
2009 року нескореного українця знову забрали з дому. Зрештою він опинився на лаві підсудних у Мюнхені, де його звинуватили у тому, що він був охоронцем у таборах смерті та співучасником вбивства 28 тисяч людей.
Дем'янюку присудили 5 років ув'язнення. З огляду на вік та стан здоров'я він не потрапив до в'язниці відразу — 2012 року, не дочекавшись результату апеляції, він помер у Німеччині, а відповідно до місцевого законодавства, у такій ситуації звинувачення знімаються.
Відомо також, що після війни тисячі нацистів сховалися у США; були гарячими противниками комунізму, тому американці визнавали їх потрібними та не цікавились їхнім минулим. Скажімо, нацист, який винайшов ракети, що ними бомбили Британію, був «батьком» космічної програми США і дав американцям можливість полетіти на Місяць.
Яким його запам'ятати – героєм чи злочинцем? Оскільки вина Івана Дем'янюка не була доведена, то українцям слід вважати свого земляка Героєм, якого хотіли здихатися фізично не тільки сіоністи, а й совєцькі комуністи та американські демократи.
