Канібали ГУЛАГу
Хто не знає минулого, той не має майбутнього.
Це стаття на тему, яка стосується радянського минулого й сталінських концтаборів — тема надзвичайно страшна, але оминути її мовчанням неможливо, адже, як слушно каже прислів’я: хто не знає свого минулого — не має майбутнього.
І це прислів’я, до речі, цілком можна застосувати до багатьох пострадянських країн — вони наче навмисно забули всі жахи радянського режиму, ніби їх ніколи й не було. Ба більше, подекуди почалися спочатку несміливі, а потім дедалі нахабніші та настирливіші спроби відбілити злочини сталінізму — усе заради того, щоб підвести «теоретичну базу» під вічне правління одного обнуленого товариша з радянського КДБ, який спить і бачить себе новим Сталіним та «збирачем земель».
Але ця спроба приречена на провал. Епоха імперій, які однією рукою махають прапорами на парадах, а другою приховують замерзлі тіла, давно минула. В інформаційну добу обманювати людей і приховувати правду дедалі складніше. Так само неможливо приховати й те, що насправді відбувалося в ГУЛАЗі — сотні й тисячі документальних свідчень злочинів чекають свого часу й справжньої десталінізації суспільства, яка неодмінно відбудеться в найближчі десятиліття. Бо іншого шляху в майбутнє просто не існує.
А сьогодні я розповім вам про ще один жах ГУЛАГу — канібалізм, який був доволі поширеним явищем у сталінських концтаборах.
Звідки бралися канібали?
Почнімо з того, звідки взагалі в системі сталінських концтаборів ГУЛАГу могли з’явитися канібали. У СРСР (більша частина території якого колись належала до колишньої Російської імперії) жодних традицій канібалізму не існувало. Такі звичаї трапляються серед окремих племен Центральної та Західної Африки (наприклад, у Ліберії) і є частиною похмурих давніх ритуалів. Але ні європейській, ні азійській частинам колишньої імперії такі традиції не були властиві.
Очевидно, що на канібалізм людей могли штовхнути лише найстрашніші обставини, у які людина взагалі не повинна потрапляти, — обставини крайнього, тривалого голоду, страждань, катувань і нелюдських знущань. Саме такі умови радянська влада створювала із завидною регулярністю. Так, випадки канібалізму були непоодинокими під час штучно організованого радянським режимом Голодомору в Україні. Якщо раніше, у часи природних неврожаїв, люди могли піти на заробітки до міста, то під час Голодомору 1930-х років голодні села оточували війська — щоб ніхто не мав змоги втекти.
Жахливе відлуння Голодомору не стихало ще десятиліттями — навіть ті, хто вижив у страшні роки, були безповоротно травмовані всім побаченим. Радянський маніяк і канібал Андрій Чикатило згадував, як у дитинстві його лякала мати: «Не ходи за двір! Степана з’їли — і тебе з’їдять!»
Подібне відбувалося й у ГУЛАЗі — люди там опинялися в нелюдських умовах, у яких переставали бути людьми. У цьому й полягав головний жах цієї системи — вона нищила не лише тіло, а й душу, внутрішню сутність людини. Навіть якщо в’язень виходив із табору живим, він уже ніколи не був тим, ким був раніше.
Острів людожерів імені Сталіна
На російському телебаченні люблять показувати бравурні сюжети про «великого Сталіна», але ніколи не розкажуть про острів людожерів. У 1933 році в СРСР почав розкручуватися маховик репресій. Так само, як у нацистській Німеччині, у радянському суспільстві визначили групи людей, які підлягали знищенню. Нацисти відбирали «зайвих» за національною ознакою, а совєти — за класовою. До речі, нерідко ці групи в обох тоталітарних режимах збігалися: і совєти, і націонал-соціалісти відправляли до концтаборів гомосексуалів, представників релігійних меншин, «дармоїдів» і просто політичних противників.
У травні 1933 року через переповненість концтаборів у районі Томська тисячі в’язнів висадили на острові Назіно — на крихітному, безлюдному клапті землі без їжі та без жодних знарядь праці. Людям наказали будувати бараки, але більшість уже була на межі виснаження. Тих, хто намагався втекти, розстрілювала охорона. Збожеволілі люди тонули в болотах, що оточували острів. Через п’ять днів на Назіно привезли мішки з борошном — люди кидалися одне на одного, бились за нього, носили в долонях, у шапках, у хустках і їли просто так, змішуючи з річковою водою.
Минуло лише сім днів, і почалися перші випадки канібалізму — спочатку їли тіла тих, хто загинув у болотах або від куль табірної охорони. Згодом почали вибирати тих, хто вже був на межі смерті, — виправдовуючи це тим, що так їм буде легше. Архіви сповнені моторошних свідчень про те, як назінські в’язні розпалювали багаття й смажили на вербових прутиках людське м’ясо своїх товаришів по нещастю.
У Назінській трагедії вижило трохи більш як дві тисячі людей — із майже семи тисяч в’язнів, спершу завезених на острів. Але про цю страшну катастрофу, що перетворила людей на чудовиськ, ви не почуєте по телевізору. Там вам радше розкажуть про «найкраще у світі радянське морозиво»…
«Кабанчик». Як зеки їли одне одного
Інший пласт радянського сталінського канібалізму стосується втеч ув’язнених із нелюдських умов концтаборів — від щоденних знущань і постійного страху смерті. Ці випадки були доволі масовими й траплялися в багатьох таборах, особливо тих, що розташовувалися на півночі РРФСР — у районах Воркути, Аркагали, Колими, Норильська, Трансполярної магістралі та багатьох інших подібних місцях.
Ось як це відбувалося. Для втечі з табору в’язень (або частіше невелика група з двох-трьох людей) обирав собі «кабанчика» — когось із товаришів по бараку, кого теж підмовляв утекти. За спиною таких в’язнів називали «кабанчик», «теличка», «корова», «тушонка», «консерви» — уже сама кількість подібних назв свідчить про те, що явище було масовим і поширеним у різних регіонах країни.
Людину, призначену «кабанчиком» (зазвичай це був простуватий сільський хлопець, який навіть не здогадувався, що на нього чекає), щедро підгодовували тією мізерною калорійною їжею, яку вдавалося дістати через посилки з волі — наприклад, згущеним молоком. Втеча мала бути довгою (концтабори зазвичай розташовувалися у безлюдній місцевості), і коли в утікачів закінчувалися запаси харчів — вони вбивали відгодованого «кабанчика» та їли його.
Пам’ятаю, ще у дев’яності я читав в одній газеті докладну історію одного такого в’язня, розказану ним самим. У статті було безліч деталей — наприклад, що «кабанчик» до останньої секунди нічого не підозрював: «із задоволенням наминав усе, що йому приносили, й ні про що не здогадувався» (цитата). Споживання людського м’яса назавжди зламало психіку того чоловіка, і у своєму листі він зізнавався, що навіть через роки після втечі з табору кілька разів пробував людське м’ясо — не уточнюючи, за яких саме обставин.
Країна без переможців
Як післямову хочеться ще раз сказати про те, що більшість сучасних пострадянських країн так і не усвідомили до кінця, чим насправді був ГУЛАГ і як він безповоротно змінив і країну, і тих, хто в ній жив. У цій нелюдській сталінській системі не було переможців — усі були переможеними. ГУЛАГ розклав усіх — і тих, хто сидів за колючим дротом, і тих, хто стояв із рушницею по той бік.
Хто знає — чи не є сучасні випадки канібалізму на пострадянському просторі ще одним страшним наслідком ГУЛАГу? Хто знає…
У майбутньому неодмінно з’являться дослідження про те, який антропологічний зсув пережило людство у ХХ столітті. Як влучно написав про це поет Ігор Кохановський:
«Держава, виснажена в муках,
Ще не знала про свої втрати.
Не знала, що кількість убитих
Відгукнеться їй якістю живих».
