Харків'янин Удовиченко вправно душив червону московську гниду
Цього дня 1887 року народився славетний українській воєнний діяч. Він увійшов в історію як отаман 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
Мова про генерал-хорунжого Олександра Удовиченка, який боронив Неньку від окупантів у Перших визвольних змаганнях. Під час вимушеного перебування на чужині в Європі обіймав почесну посаду віцепрезидента УНР (в екзилі) упродовж 1954-1961 років.
Військовий фах здобув у Військово-топографічному училищі, а під час Першої світової війни пройшов прискорений курс Ніколаєвської академії Генерального штабу Російської імперії. Брав участь у бойових діях Першої світової війни, був поранений.
1917 року харків'янин Удовиченко взяв активну участь в українському військовому русі, зокрема у роботі армійського з'їзду III Армії, I та II Всеукраїнських військових з'їздів, був головою української ради 3-го Кавказького корпусу. У грудні призначений помічником начальника оперативного відділу Українського Генерального штабу.
В Армії Української Держави гетьмана Павла Скоропадського полковник Удовиченко був помічником начальника розвідки Генштабу, Василя Тютюнника. А вже за часи Директорії УНР перебував на посадах генерал-квартирмейстера Правобережного фронту Дієвої Армії УНР і начальника 3-ї Окремої (згодом Залізної) стрілецької дивізії.
3 червня 1919 року зведені підрозділи під командуванням Удовиченка здобула Кам'янець-Подільський, де було розбито Окрему Бесарабську бригаду Червоної армії більшовиків. За спогадами учасників, саме на Поділлі Залізна стрілецька дивізія здобула своє перше «бойове хрещення».
У наслідок форсування ріки Збруч та сміливо проведеної атаки, українські захисники визволили місто, до якого невдовзі переїхав уряд УНР. За даними доповіді полковника Удовиченка від 7 червня 1919 року, під час бою ворог втратив до 50 осіб вбитими та ще понад 100 полонених.
Саме тоді проявився полководницький талант начальника 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка, «який своїми рішучими атаками запобігав ворожим зосередженням і замірам». Невдовзі розпочато визвольний похід на Київ, який у перспективі мав би перерости у наступ на Полтаву і Харків.
Восени 1919-го Удовиченко захворів на тиф і потрапив у полон до російських білогвардійців, але вже у лютому наступного року йому вдалося вирватися з полону й дістатися Могилева-Подільського. Там прийняв командування над кількома об'єднаними у бойовий кулак українськими підрозділами.
У жовтні 1920-го за заслуги перед Ненькою отримав ранг генерал-хорунжого, однак стан справ на передовій погіршувався через новий наступ червонозоряних окупантів із північного Сходу. Під час інтернування у польських таборах був генерал-інспектором Армії УНР і членом Вищої військової ради УНР.
1924 року Олександр Удовиченко переїхав до Франції, де певний час працював на шахтах, очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Помер 1975 року у Ментеноні поблизу Парижа, де і похований по тепер.
Водночас медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує своїм читачам про те, що Верховна Рада повинен прийняти закон по якому, Україна є правонаступницею УНР, щоби відновити історичну справедливість. Чому сучасна Україна, досі офіційно не є правонаступником УНР?
