Кидатися камінням не треба

Раптом доведеться стояти вночі на пустирі...

Я давно дивилася фільм.

Короткий дуже, японський, на мою думку. Там юнак "чудовий" промисел винайшов – він кидав каміння у машини на автостраді. Вночі, коли вони їхали шаленою швидкістю. І машина потрапляла в аварію, а цей підліток обшукував салони з вмираючими водіями та брав собі айфони, всяке барахло та гроші. Багатьох погубив. І батьки потім сховали його від правосуддя, сховали в монастирі, у старця.

Старець сказав, що правосуддя таки буде. І для цього треба вночі постояти на пустирі – і все. Це і є правосуддя.

Розв'язний молодик засміявся і пішов уночі на пустир.

Раз плюнути! І з темряви та порожнечі полетіло каміння. Рівно стільки ж, скільки він кинув. І вбило його.

Такий простий фільм, нехитрий. Скільки кинув каміння – стільки й прилетіло. З якою силою кинув – з такою й прилетіло. З яким наміром кидав – з таким і прилетіло. Ніхто нікого не карає. Просто в житті це відбувається повільніше, не відразу, частинами.

І Плутарх гірко нарікав - чому правда тріумфує так пізно, а божі млини мелють так повільно? Лиходій уже забув про свої вчинки! І думає, що йому випадково прилетіло... Так ніхто й не збирається лиходіїв перевиховувати. І взагалі – людей. Просто все кинуте в когось каміння летять назад. А скільки йому летіти – ми не знаємо. Іноді миттєво вони прилітають, іноді багато часу минає. Але камінчик той самий.

І це не буддійська мудрість, про це ще Плутарх та Евріпід писали. І слова їх переклав Лонгфелло через тисячі років - про божі млини:

Зволікають жорна Господні,

Так дрібна йде мука;

Велике Його терпіння,

Але тверда Його рука...

Тож кидатися камінням не треба. І начхати в колодязь або в інших людей. І словами кидатися не треба. Раптом доведеться стояти вночі на пустирі.

© А.В. Кір'янова