Місто, якого не було на картах
Що приховує «Дятел» у дрімучих лісах України і як його вбив Чорнобиль.
У чернігівських лісах кілька десятиліть проіснувала таємна база, яку у США чули, але не бачили.
Серед дрімучих лісів Чернігівського Полісся, неподалік від стародавнього Любеча, стоїть забуте військове містечко з порожніми вікнами та розкритими таємницями. Любеч-1 — це закрите місто, яке на радянських картах позначали як «базу відпочинку», хоча насправді тут розміщувалася одна з найсекретніших військових станцій Холодної війни. Сьогодні ці будинки порожні, вулиці заросли травою, а єдині мешканці — спогади про часи, коли містечко жило повним життям.
У 1970-х роках Радянський Союз будував систему, яка мала виявляти пуски американських міжконтинентальних балістичних ракет. І вона дійсно могла це робити. Для цього в глибині лісів біля селища Розсудів на Чернігівщині створили військову частину з кодовою назвою «польова пошта 03354».
Саме тут розмістили передавач загоризонтної радіолокаційної станції — величезні антени, які разом із приймачем біля Чорнобильської АЕС (комплекс Чорнобиль-2) утворювали єдину систему раннього попередження.
Коли станція працювала, вона створювала специфічний стукіт у радіоефірі. Американські радисти почули ці звуки й назвали невідомий радянський об’єкт «дятлом» — ніхто тоді не знав, що саме стукає у їхніх приймачах. Антени Любеча-1 передавали сигнал, а приймач біля Прип’яті його ловив — так Радянський Союз намагався захистити себе від раптового ядерного удару. Цей комплекс був одним із найсучасніших досягнень оборонної науки СРСР і важливою ланкою радянської «ядерної дубинки».
Для обслуговування станції побудували закрите військове містечко. За високим парканом і контрольно-пропускним пунктом виросли три панельні п’ятиповерхівки для офіцерів та їхніх родин, три магазини — продуктовий, господарський і овочевий. Тут працювали клуб із великою сценою, дитячий садок, школа, готель для відряджених офіцерів та гуртожиток для інженерів і неодружених військових.
Життя в Любечі-1 кипіло, незважаючи на ізольованість від зовнішнього світу. Офіцери, які обслуговували антени та несли чергування на передавачі, одружувалися, народжували дітей, запрошували батьків і родичів. У клубі виступали музичні гурти військової частини — їм допомагали молоді вчительки з філії Розсудівської музичної школи. Діти офіцерів навчалися у двох школах — загальноосвітній та музичній.
Військовослужбовці строкової служби жили в казармах на території військової частини. Вони несли службу, а у вихідні отримували звільнення до містечка.
У травні 1986 року до Любеча-1 почали регулярно приїжджати люди, яких представляли як «геодезистів». Лише у 1990-х роках стало відомо: це були дозиметристи. Вони знайшли й позначили концентровані осередки радіоактивних опадів із Чорнобильської АЕС у ярах за школою. Згодом Любеч-1 віднесли до однієї із зон забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС.
Радянська влада мовчала, а люди продовжували жити й працювати на забрудненій території.
Хоча приймач біля Прип’яті після катастрофи отримав надзвичайно сильне зараження радіонуклідами, комплекс «Дуга» офіційно працював ще два роки. У 1988 році, попри лише десять років експлуатації, станцію визнали неефективною й відключили назавжди. А без діючого комплексу місто було приречене.
Занепад почався швидко. Уже в 1990 році кількість офіцерів та солдатів строкової служби різко скоротили. Обслуговування комплексу звелося до того, що строковиків раз на тиждень привозили на територію антен, щоб вони прибирали пил у приміщеннях і листя зі снігом на території.
Починаючи з 1990 року, фахових офіцерів поступово переміщували до Комсомольська-на-Амурі — там працював такий самий, але ще діючий комплекс. На початку 2000-х років решту особового складу розподілили по інших військових частинах України, переважно у війська зв’язку. У цей самий час демонтували антени передавача Любеч-1. Антени приймача Чорнобиль-2 залишилися стояти, бо їхній демонтаж міг підняти у повітря хмару радіоактивного пилу.
Обладнання з Любеча вивозили у невідомому напрямку, адже комплекс містив кілограми дорогоцінних металів. Містечко померло, а Міністерство оборони України зі скрипом переселяло та виселяло його жителів. Колишній «райський куточок» — так називали Любеч-1 високопоставлені начальники Міноборони СРСР та України за неймовірну природу й віддаленість від цивілізації — за лічені місяці перетворився на богом забуте місце.
Найжахливіше те, що аж до зими 2005–2006 років у Любечі-1 через байдужість місцевої та центральної влади досі залишалися десять сімей із дітьми. Вони жили без світла (плити були електричними), без опалення, без води та каналізації. Найближчий магазин знаходився за три кілометри — пішки.
Сьогодні тут ніхто не живе, а сам Любеч-1 нагадує про те, як легко колись знищували стратегічні місця України.
