Комуністи та краєзнавство: як вивчали історію Полтави у 20-30-х роках минулого століття

У Полтаві упродовж 1920-1930-х років інтенсивно розвивалася історична наука. Великої популярності набула проблема дослідження історії Полтави. Провідними науковцями цього періоду були вчені, які починали свою наукову діяльність ще в царській Росії, хоча з’явилося і чимало молодих.

У 1924 році Українське наукове товариство дослідження й охорони пам'яток старовини та мистецтва на Полтавщині було реорганізовано у Полтавське наукове товариство при Всеукраїнській академії наук. На 1 січня 1929 року воно об’єднало близько 80 дослідників природи, історії та культури. Значною була краєзнавча робота Лубенського наукового товариства, а також музеїв Лубен, Миргорода, Гадяча, Кобеляк та в інших районних центрах.

Полтавське наукове товариство при ВУАН продовжувало справу Полтавської вченої архівної комісії. В науковому товаристві працювали відомі краєзнавці та урбаністи Л. Падалка і В. Бучневич, а також В. Щепотьєв, М. Рудинськнй, В. Щербанківський і О. Коваленко. У 1928 році вийшов 2-й (і водночас останній) випуск "Записок Полтавського наукового товариства при ВУАН", в якому були надрукували свої дослідження П. Клепацький, М. Вужинський, В. Станіславський, М. Ніколаєв. Багато наукових розвідок вчених 1920-х років мають і зараз вагоме значення.

Попри такі тенденції, не оминув полтавську краєзнавчу науку і тоталітарний тиск. Дослідники вимушені були збирати інформацію з історії Жовтневого перевороту і Комуністичної партії, які проводили комісії партійних комітетів — Істпарти. При Полтавському губкомі КП(б)У Істпарт було утворено у 1922 році. На 1925 рік діяли Полтавський, Кременчуцький, Лубенський окружні Істпарти. Їх наукові групи займалися зокрема й дослідженнями місцевої історії та оприлюдненням документів.

Однак дослідження Істпартів із відомих причин були тенденційними, далекими від об’єктивного зображення дійсності, пропагандистськими. У 1939 році місцеві Істпарти включили до складу партійних архівів обкомів партії.

Здобутки урбаністів 1920-х років були значними. З початком згортання Нової економічної політики (НЕПу) та у ході примусової колективізації сільського господарства, у кінці 1920-х років, за умов жорстокої тоталітарної диктатури, національно-культурні краєзнавчі організації та їх учасники зазнали репресій.

У першій половині 1930-х років, шкільні краєзнавчі музеї перетворилися у предметні кабінети. Урбаністичні організації звинуватили у націоналізмі та "ідеалізації патріархальщини" та розпустили, найбільш активних репресували. У різний час Сталінської доби тільки у Полтавському краєзнавчому музеї були репресовані: завідувач відділу природи М. Гавриленко; завідувач відділу етнографії П. Онацький; заступник директора з наукової роботи Я. Риженко, археолог О. Тахтай; поет, етнограф М. Філянський; директор музею Т. Чернявський. Така ж доля спіткала і багатьох інших учених Полтавщини.

Вагоме місце серед праць по історії Полтави того часу займають роботи Лева Падалки (1859-1927). Почавши здобувати освіту у Лубенському духовному училищі, він продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира. Був активним учасником Історичного товариства Нестора-літописця, у 1884 році захистив кандидатську дисертацію.

Лев Падалка був автором праць серед яких: "До питання про заснування Полтави", "Історична обстановка формування побуту народного життя на Полтавщині", "Карта козацьких полків на Полтавській території", "Минуле Полтавської території і її заселення", "Про походження і особливості володіння козацькими спадкоємними землями в Малоросії", "Про вжитки полтавських хліборобів", "Про старовинний полтавський храм козацької доби і його будівника", "Що сказало населення Полтавської губернії про свій старовинний побут". У цих працях він зокрема досліджував дослов’янський етап з історії Полтави. Вивчав архітектурні стилі, порівнюючи їх із західноєвропейськими.

У 1920-х роках долучився до створення Центрального крайового музею Полтавщини імені В.Г. Короленка. Був одним з редакторів "Рідного краю" — одного з провідних журналів того часу. На підставі старих карт Лев Падалка досліджував заселення Полтавщини у другій чверті XVII століття. Вчений виправляв назви топонімів на картах, порівнював старі й нові назви початку XX століття, хотів матеріал перевести на картографічну першооснову відомого картографа з Франції Ґійома де Боплана.

Загалом той складний час, коли українців мучили Голодоморами та репресіями, особливо, вражає стійкістю полтавських краєзнавців. Вони, попри всі негаразди, зуміли дослідити та зберегти історію самобутності українців Полтавщини.