Красні слова, та з кривого писка

На світлині: паризькі комунари біля поваленої статуї Наполеона І на Вандомському майдані, 1871 рік.

Ідеологічна колотнеча в місцевих кобищанських мережах, затіяна прихильниками і противниками збереження/знищення рашистських артефактів, змушує якого-не-якого фахівця з відповідної дисципліни стати частиною свого організму на бік ворожої Полтаві людини. Скажете, ото дивака понесло? Розберемося.

До археологічних знахідок на кшталт ліпного горщика доби бронзи, нещодавно викопаного у Дніпрі, пам'яток красного письменства з гомеровими «Одіссеєю», «Іліадою» та несторовою «Повістю врем'яних літ» чи тих же списків нобілітації малоросійської шляхти лизогубів, кандиб, маркевичів і апостолів включно з Мартином Борулею у табелі про ранги імперського дворянства ставимося з професійним пієтетом.

Було? Було. Стримаємо праведний шал і поблагоговіємо перед минувшиною, яка, як відомо, ест магістра віте. 

Ні-ні, панове, не поспішайте з ярликами, межу бачимо і обирати малописьменного ділка очільником громади у жодному разі не будемо, скільки би він пенсіонерові цукру не відвантажив. Дзузьки вам, мере, а не голос.

Озвучуємо позицію.

Солідарні з колегами-інтегралами, які активно підтримують петицію нашого Останнього Бастіону та окремішно пана Геннадія, щодо знесення к чортовій матері пам'ятників «сталінським шулікам» Ватутіну і Зигіну.

До Ніколая Ватутіна у нас ще й особиста супліка: це ж бо під його орудою після Курської танкової баталії восени 1943 року до ноги були зачищені села нашої рідної сумської Слобожанщини. До лав мобілізованих старих і малих, разом з десятками односельців, потрапили наш дід і два хлопці-дядьки (з паралельних гілок бабусиного родоводу – чоловік бабусиної сестри та бабусині племінники).

Ненавчені, фактично беззбройні – з трьохлінійками без набоїв, у чорних селянських свитках і піджачках були кинуті генералом Ватутіним під кулемети на якомусь плацдармі. Там десь і згинули.

Разом з чотирмастами тисячами  чорнопіджачників, затаврованих режимом ганьбою за перебування «під німцем». За фантазію Ватутіна будь-що піднести вождю звільнений Київ до річниці більшовицького перевороту. Гнали «змивати ганьбу кров'ю»… А у хлопців й «ганьби» було, що за окупації виросли.

Історія? Так, вона – байдужа до чиїхось актуальних переконань, гніву, уявлень. Тільки з оцієї скапує свіжа, на пам'яті ще деінде живого покоління, кров українців. Пролита неміряно за чужу славу, за чужу «родіну», за чужого вождя. Авжеж, кривавим бовванам не місце на очах полтавців.

А ось з приводу кругломайданного фалоса, альтанки, пам'ятника Келіну тощо з явно випнутим імперським бекграундом маємо заувагу з космополітичним забарвленням.

Нехай би постояли. Як нагадування про трагедії, якими переповнений наш літопис.

Імхо, тут спрацьовує віддаленість особи чи події у часі – чим далі, тим вони «історичніші» і, принаймні, не викликають бажання обливати їх фарбою. Стоїть же посеред Німеччини пам'ятник ще тому імперцеві, такому собі Фрідріху І Барбароссі, імператору Священної Римської імперії в ХІІ столітті. Італійці, проти яких та помішана на ідеї централізації Руда Борода здійснила шість походів, ще не робили спроби спаплюжити туристичну реліквію.  Sehenswürdigkeit і жодних претензій до загарбника.

Ба, більше. Ми б сьогодні поставили й «монумент» Блідій Молі. У форматі опудала, скажімо, в образі щура з ботоксною мармизою, на повний фактичний зріст (все одно здалеку у вічі не кидатиметься), на вході до громадського нужника, приміром – в кутку Петровського парку. Справив нужду, виконав громадянський обов'язок – плюнув на сволоту.

Тепер до інвективи мера Мамая проти, як завше, здорового глузду. Із загрозою скласти повноваження, якщо вийде не по його і свідомі краяни знесуть таки з постаментів предмети його жовтеняцько-комсомольської гордості к чортовій матері.

Бачите, наша з ним спільна точка зору на формальне збереження історичної пам'яті має абсолютно різну доказову базу. Ми – за тяглість у часі обелісків, стел, погрудь, як вартісних артефактів минувшини, він – за консервацію совкової свідомості.

Хто б нагадав мерові, що сьогодні Україна, щодень втрачаючи кращих, протистоїть його серпасто-молоткастим ідолам.