Культ особи Федорова на головній сторінці МОУ
Сайт МОУ як PR-студія.
Випадково зайшов на оновлений веб-сайт Міністерства оборони України і трохи прифігів. Які висновки можна зробити з вигляду головної сторінки?
Перше: безсумнівний культ особи нового міністра.
Зі офіційного веб-сайту МОУ на тебе дивиться якийсь веселий цивільний юнак у якійсь кофті і джинсах. Радісно посміхається – бо ж чудові часи, все прекрасно. Ніякої війни, ніяких смертей щодня, ніяких поламаних доль. Радійте життю!
Яке ще «серйозне відомство»? Давайте не душніть там. Ми ж на приколі всі, ну камон. Вайб, стрім. «Хуже нє будєт», «хоч паржом».
І молодий міністр це наочно демонструє – одразу з головної сторінки. Щоб іноземці, які заходять на сайт, одразу розуміли: головне для держави Україна – ширина посмішки «вождя племені», а не виробництво якоїсь там зброї.
Звісно, редизайн сайту МОУ зроблено за усіма законами SMM («маркетинг у соцмережах»), єдиним фахівцем з чого є Михайло «Божественний» Федоров. За цими законами він створював своє особисте міністерство («мінцифри», назване за аналогією з російським міністерством) – з ними ж він прийшов і до Міноборони.
Портрети керівника скрізь – починаючи з офіційного веб-сайту. Випромінювати позитив – бо людям це подобається. Сяяти, дарувати посмішки – це безвідмовна методика успішних продажів.
Якби це був веб-сайт PR-агенції чи івент-компанії мирних часів – нуль проблем.
Але ж це начебто головний орган державного управління під час воєнного стану?
У часи, коли військо більше розраховує на донати та волонтерів, ніж на офіційні поставки від Міноборони. Коли на закупівлях дронів – фактично основної зброї сучасної війни – виявили крадіжку у 600 млн грн, причому з боку найближчого оточення Федорова.
Міноборони загалом настільки просякнуто корупційними скандалами, що міністрів змінюють у середньому раз на 12 місяців – і це в розпал війни: найтяжчої та найкривавішої за всю історію існування України.
І все це є приводом для радісних «промінчиків добра» від міністра оборони?
Що пан хоче цим сказати? Як йому весело через все це?
Висновок другий: Федорову абсолютно та глибоко пох на захист персональних даних українців. І заодно на міжнародні практики. Зокрема, на «стандарти Європейського Союзу», вимоги якого Україна начебто дуже сильно виконує.
Про що мова: про «політику використання файлів cookie» (на скріні).
Коли доступна одна-єдина опція «Погоджуюсь» – це вибір без вибору. Це тупо примус: «або погоджуєшся – або іди у сраку». Як це реалізовано у «Дії»: якщо хочеш купити квиток на потяг, то або встановлюй держдодаток, або іди пішки. Це як колись були вибори у СРСР: кандидат лише один і лише від одної партії – правлячої та комуністичної. І як це відбувається у сучасній росії та білорусі.
І «Дія» – такий собі сучасний совок на мінімалках.
ЄС-івське законодавство із захисту персональних даних вже давно зобов’язує власників веб-сайтів надавати також опції «Налаштувати» та/або «Відхилити все» – коли йдеться саме про файли cookie. До речі, як правильно поводитися з такими файлами – я детально розказую (і показую) на моєму онлайн-курсі «Особистий кіберзахист».
У країнах Європейського Союзу за подібну безальтернативну опцію «погоджуйся або іди лісом» вже б виписали такий штраф, що мало не здалося б, і більше порушувати б не захотілося. Між іншим, європейські незалежні агенції із захисту персональних даних із задоволенням штрафують і власні держструктури. Скажімо, у Нідерландах колись оштрафували податкову та міністерство фінансів.
Але звідки про все це знати юному міністру, який вміє лише у презентації та Інтернет-маркетинг?
Для нього міністерство оборони – це лише новий крок у розвитку успішної кар’єри. Нові можливості посилення «особистого бренду». Нові «воронки продажів». Нові квартали будинків у Марбельї.
Який ще вам «захист персональних даних» потрібен? Не на часі – війна ж.
P.S.: наостанок пігулка для пам’яті: будь ласка, не забувайте, хто був автором крилатої фрази «Роль кібербезпеки дещо перебільшена».
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
