Легалізація СЗЧ — прецедент Гнєзділова
Зе-влада відмовляється покращувати стан справ в українському війську. Вочевидь, тилові щури з Банкової провокують бунти фронтовиків.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Що ж, колишній журналіст, а нині піхотинець Сергій Гнєзділов досяг того рівня суспільного збурення, якого певно й хотів. А як я особисто до цього ставлюся?
Для мене самовільне залишення частини (СЗЧ) — це, у першу чергу, кинути своїх побратимів, з якими ми багато чого пройшли, воюючи разом 3-й рік поспіль. Це означало б підставити їх і збільшити навантаження на них.
Про суб'єктивну сторону Сергія я промовчу, не мені оцінювати. Хлопець сказав колись, що це зробить, хлопець зробив (мабуть, ще не знаю), тож не думаю, що я зробив більше, ніж він і маю право щось про нього самого казати.
Я лише знаю те, що якщо ми всі в якийсь момент вирішимо просто розвернутися й піти додому, то не встигнемо кліпнути оком, як дому не буде. А отже, і не буде куди повертатися — дому не стане!
Знову доставляє реакція медіа: є таке явище, як висвітлення самогубств, якщо потенційний суїцидник бачить новину про те, що хтось наклав на себе руки, це допоможе йому наважитися на вчинок. Так само і тут.
Багато людей, які думали про СЗЧ, можуть перейти до дії після такого резонансного випадку. Звісно ж безліч медійних ресурсі підхопили цю історію, іце може посилити наслідки...
Може й стало більше шансів, що сигнал почує влада і політики, які допустили те, що війна стала справою не всього суспільства, а одних і тих самих людей та їх оточення. Які не просто не хочуть спонукати своїх виборців виконувати свій конституційний обов'язок, а й просто запхали голову в пісок і не хочуть не те щоб, щось вирішувати...
Не можуть та не хочуть говорити про це із суспільством відверто; не хочуть, хоча насправді все прекрасно розуміють і без публічних демаршів від солдатів. Очевидно, що ніхто не збирається нічого змінювати і вирішувати; це ми вже зрозуміли.
Так само зрозуміла позиція будь якого командира, який розуміє, що відпустити навчених досвідчених людей — це провалити фронт. І це логічно, та й до суспільства загалом питання теж дуже серйозні.
Було ж очевидно, що проблема буде загострюватися. Рішення, яке всіх влаштує, не існує — ні магічного ні реального, проте, ігнорування тільки погіршить ситуацію поки електоральна логіка в одних і цинізм других переважають здоровий глузд.
От тільки вибір між електоральними досягненнями і необхідністю, при виборі першого, приведе до поразки раніше чи пізніше. Й очевидно, що це не та війна, де нам світить демобілізація до її завершення, але людям потрібні ротації, відновлення, перепідготовка відповідно до змін на полі бою.
Реальні, а не одноразова піар-акція, коли одну бригаду відвели після двох років боїв, а потім за кілька тижнів повернули. А для цього треба відповідне поповнення, без чого ніяк в принципі.
Демарш медійного військового — нагадування про симптом, адже сам по собі вчинок неправильний і контекст викликає надто багато питань. Проте, є ті, хто не вилазять з окопів й вони відчувають кричущу несправедливість.
І це проблема. Ігнорувати її — означає загострювати, що призведе до ще гірших наслідків, а розгрібати знову тим, хто взяв на себе відповідальність поки інші вирішили жити своє краще життя і ні про що не думати.
