Лють, лють відчуваю я до росіян, але не тільки до них

Вночі ворог завдав удару дронами-камікадзе по пункту постійної дислокації моєї бригади. Я там був лише раз у житті, але, принаймні, знаю, як виглядають ці древні будівлі.

Я відчуваю з цього приводу лють. Але лють особливого роду. Вона стосується не тільки ворога.

Ці іранські дрони пролетіли сотні кілометрів й уразили об’єкт у нашому глибокому тилу.

Саме наявність ракет, котрі здатні уражати наш глибокий тил, було і є однією з суттєвих переваг рф у війні з нами.

А тепер виявляється, що :

І (виявляється!) ніхто нам, Україні, не заважав створити такі ж дрони у тисячних кількостях і бити за сотні й тисячі кілометрів у російській тил.

Уявіть, скільки ешелонів з бронетехнікою, скільки таборів і казарм з особовим складом ми могли б знищити на дальніх підходах, щоб вони не прийшли сюди?

Скількох жертв серед нашого війська і серед мирного населення ми могли б уникнути, якби ліквідували в перший же день війни максимум російських військ?

А вони тоді нічим не відрізнялися від цілі, по якій сьогодні вдарили у Білій Церкві росіяни.

Я двічі зустрічався з попереднім президентом, казав і конкретні, й абстрактні речі щодо необхідності розвитку галузі безпілотників у армії.

Я зустрічався з розробниками і пропонував створити ударний безпілотник, щоб уражати військові цілі у Криму. Я хотів демонстративно це зробити, взявши політичну відповідальність на себе – щоб показати, що це грізна зброя, здатна радикально зменшити наш дисбаланс сил з агресором, збити його пиху.

Природньо, що на мене дивилися, як на божевільного.

Ні, вітчизняні розробники не бачили тут нічого складного.

Власне, і зараз фактично в Україні розробки ударних БПЛА приватними компаніями заборонено. У країні, яка стоїть на межі свого існування, і державна оборонка якої на 95% складається з імпотенції та корупції, звичайним громадянам заборонено розробляти зброю.

Цілі відділи у спецслужбах і органах правопорядку отримують зарплати з наших коштів – за те, що вони слідкують, щоб ніхто з пересічних українців не міг займатися розробкою зброї для захисту країни.

Звісно, зброю все ж розробляють – але напівлегально, але лише ті, хто має блат у ГУРі-СБУ-ССО…

І панує над усім цим дивна атмосфера.

Недостатньо кооперації, а багато ревнощів. Мало відкритості до своїх же побратимів, багато комерційного і/або вузького корпоративного інтересу.

Я трачу свій майже неіснуючий вільний час на розробки й на те, щоб максимально ділитися досвідом з іншими. На жаль, так роблять далеко не всі, і чим ближче до офіційних статусів розробник, тим менше він співпрацює з іншими.

Лють, лють відчуваю я до росіян, але не тільки до них.

Залишається лише зціпити зуби, жебрати у читачів копійки, у командирів – вільні години.

Довбати скелю, без сподівання на швидкий результат і на вдячність.