Марксизм-ленінізм або тяжка доля українських істориків на зорі комуністичної диктатури

Опінії
07 листопада, 21:42
Марксизм-ленінізм або тяжка доля українських істориків на зорі комуністичної диктатури
Фото: Google

Історія праці відомих істориків у часи становлення комуністичної диктатури.

Журналіст, історик

Якщо ви колись брали до рук книгу з історії, видану за часів СССР, вам впадало в очі чимало різної політичної інформації, через що праці совєцьких істориків ну просто неможливо було читати. Скрізь посилання на В. Лєніна, К. Маркса, Ф. Енґельса. А якщо взяти періоди правління вождів, так можна віднайти цитати І. Сталіна, Л. Брежнєва тощо.

Ну прямо таки Маркс із Лєніним аналізували всі аспекти життя людей бронзового віку, єгиптян, русичів, українських козаків, індіанців, китайців і відсталих племен Африки. І якщо деякі їхні праці справді присвячені певним аспектам цих історичних періодів, то більшість цитат притягнуті за вуха.

На жаль зачепило це і нашу історичну науку. Про долю кількох унікальних істориків, яких замучив «комуністичний рай» повідаємо далі.

Річ у тім, що історична наука в окупованій більшовиками Наддніпрянській Україні (УСРР) у 1920-х роках зазнала партійно-ідеологічного забарвлення. Це зокрема стосується соціально-економічного напряму, який очолював Дмитро Багалій.

Він одним з перших прийняв ідеологію класової боротьби, марксистські терміни. Протягом 1923-1928 років він видав ряд праць, зокрема «Нарис української історіографії», «Український мандрований філософ Г. Сковорода» та «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті». Остання з них була найбільше наближена до марксистської методології, у ній він намагався дослідити історію з позиції класової боротьби.

Історики соціально-економічного спрямування підтримували формаційний підхід до історії, економічні системи до 1917 року оцінювалися негативно. Зокрема критикували ринкові відносини, конкуренцію.

Дмитро Багалій у власній квартирі (Харків, 1920-ті)
Дмитро Багалій у власній квартирі (Харків, 1920-ті)

Термін «соціальний рух» трактувався як «класова боротьба», вищою формою якої була «соціалістична революція». Але, попри це, Багалій у двох останніх працях ґрунтовно проаналізував історію окремих міст, при чому зробив це на основі західноєвропейських концепцій.

У 1920-х роках плідно працював Дмитро Яворницький: протягом 1922-1924 рр. він очолював губернське архівне управління, що дозволило йому зібрати багато культурних пам’яток. Паралельно, у 1921-1930 роках Яворницький очолював науково-дослідну кафедру українознавства, його колегами були професори М. Злотников, П. Єфремов, М. Бречкевич та багато інших.

Крім того, Яворницький керував науковими роботами К. Гуслистого, П. Матвієвського, П. Козара, В. Грінченка. Саме за Яворницького упродовж 1920-х Дніпропетровський історично-археологічний музей став центром історико-краєзнавчих досліджень та охорони пам'яток.

Вчений із Катеринослава (нині Дніпро) був автором праць присвячених історії козацтва. Важливою рисою Яворницького було збирання народної творчості, він займався популяризацією народних пісень у виконанні кобзарів; сприяв у проведенні концертів кобзарів таких як: Пасюга, Кучугура-Кучеренко, Кожушко.

Яворницьким протягом 1927-1932 роках очолював експедицію на місці побудови майбутнього ДніпроГЕСу. У 1929 році, опублікував збірку раніше невідомих архівних історичних документів «До історії степової України», що охопила 300 першоджерел за 140 років – період з початку XVIII століття до середини ХІХ століття найперший документ датується 11 грудня 1716 року, найновіший – 5 жовтня 1857 року.

Того ж року Яворницького було обрано членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Особливою заслугою вченого є показ ним історії українських міст часів Гетьманщини та аналіз поселень козаків; на жаль, він теж був вимушений писати у своїх історичних працях про Лєніна і Маркса.

Дмитро Яворницький за роботою (Дніпропетровськ, 1920-ті)
Дмитро Яворницький за роботою (Дніпропетровськ, 1920-ті)

Новою галуззю історії стала історико-партійна галузь, в авангарді якої стояв Матвій Яворський (1884-1937) – відомий історик, члена ВУАН з 1929 року, який навчався у Львівському та Віденському університеті. Був учасником Української революції в Наддніпрянщині та Галичині.

Але після її поразки переметнувся до більшовиків, був призначений керівником політшколи червоних старшин у Києві. Згодом він був зарахований до партії більшовиків.

Повернувшися в Україну, викладав основи марксизму у Харкові, а з 1922 року почав працювати в Українському інституті марксизму і марксознавства, очолював Українське товариство істориків-марксистів, був очільником Наукового комітету Наркомату освіти. Яворський був автором першої роботи з історії України заснованої на методології марксизму, видав багато підручників на основі марксистської методології: «Нарис історії України» (1923-1924), «Коротка історія України» (1927 рік), «Історія України у стислому нарисі» (1928).

У своїх роботах він обґрунтовував «марксистську схему українського історичного процесу». Яворський видав праці із суспільно-політичної історії та революційного руху в Україні: «История революционного движения на Украине» (1922), «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (1927-1928).

Основою належності до української історії Яворський вважав такі принципи як територіальний або український, і класовий. Вказав на унікальності історії України новітнього періоду, Українську революцію, яку пов’язував з Центральною Радою, Гетьманом та Директорією, порівнював з російською і вказав на відмінності.

Праці Яворського брали за основу чимало українських урбаністів. Активно критикував Михайла Грушевського, але і сам став об’єктом критики росіян-марксистів, зокрема його активно критикував Міхаіл Покровський, закидаючи «націоналістичні перекручення».

Матвій Яворський у концтаборі (Соловецькі острови, 1930-ті)
Матвій Яворський у концтаборі (Соловецькі острови, 1930-ті)

Він заявляв, що Яворський підмінив класовий підхід «формально націоналістичним», заперечував діяльність української буржуазії, «двокорінність» КП(б)У, через це Яворського виключили з партії у 1930 році. А вже потім його репресували.

Підтримував Яворського до певного часу Микола Попов (1891-1940), який був автором «Нарису історії ВКП(б)». Після репресування Яворського, він почав критикувати свого вчителя і поширював культ Постишева, але невдовзі був заарештований; його проголосили одним з керівників фіктивної націонал-фашистської організації України та репресували.

Отака трагічна доля істориків. Їхня доля випала жити у часи становлення однієї з найбільших тоталітарних, якщо не найбільш тоталітарної ідеології та держави у світі.

Читайте також:
Михайло Грушевський став одним із тих, хто повірив більшовикам і повернувся до «совєцької України».
14 листопада, 19:05
Поразка Української національної революції (1917-1921 років) боляче вдарила по історичній науці.
31 жовтня, 17:03
Вживаючи більше рослинних білків людина відтерміновує своє старіння.
24 вересня, 08:59
Водночас вчені відзначають, що у таких планет, ймовірно, немає властивостей для виникнення і розвитку на них життя, бо води там вкрай мало.
14 вересня, 16:29
Вони відзначають, що тіло, яке розкладається, має серйозний вплив на навколишнє середовище на площі близько трьох квадратних метрів.
06 вересня, 14:23
Попри ідеологічний тиск, краєзнавство на Полтавщині у цей час завоювало остаточне право на життя.
05 вересня, 21:06