Історія України: хто і як нищив українську історичну пам’ять
Автори сайту "Давня історія українського народу" пропонують свою версію подій минулого українського народу.
Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині 19 – на початках 20 століття. У другій половині 20 століття таке бачення було модернізоване під партійною – державну ідеологію СРСР та нав’язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.
Автори сайту "Давня історія українського народу" пропонують свою версію подій минулого українського народу. В тому числі в статті мова йде про давнє історичне минуле, малодосліджені сторінки історії праукраїнських племен, а також в статті, яку ми публікуємо в скороченому вигляді, дається нова оцінка давніх історичних подій.
Для радянського викладу української історії традиційно використовувались так звані давньоруські літописи, які були скомпільовані у московському царстві у 15 – 16 століттях з метою обґрунтування спланованої Москвою агресії на землі Литви та Волині – України (див. статтю "Війна проти слов’янського світогляду у 6 ст. до н.е. – 19 ст. н.е." та карту Волині – України).
Боротьба проти Литви та України набула свого особливого значення після таємних домовленостей, на початках 16 ст. н.е., між елітами східних та західних яхів (московітів та ляхів, підтриманих західними орденськими структурами) про переділ ними православних земель від Балтики до Чорного моря (див. статтю "Битва під Оршею 1514 року").
Все завершилось через три століття на користь Московського царства, у якому влада перейшла до сім’ї Романових. Цар Петро І у 1713 – 1721 роках, привласнивши назву слов’янської держави Рось, перейменував далеке північне царство у Російську імперію.
Імперія Романових у кінці 18 ст. н.е. зайняла усі землі Литовського князівства і більшої частини України та окупувала володіння Речі Посполитої (ляхів), узгодивши поділ з монархію Габсбургів та королівством Пруссією (Поділи Речі Посполитої).
На землях України царат продовжив репресивну політику, яку перед тим вела Річ Посполита. Король та магнати, зруйнувавши до 1725 року цілісність української держави, розгорнули активну боротьбу з усім українським та православним.
При останньому королі Речі Посполитої, Станіславі Августі Понятовському, для боротьби з українською елітою був створений королівський орден святого Станіслава (у 1765 р.), який здійснював спеціальні таємні акції та нищив очільників цієї еліти.
Після поділів Речі Посполитої, у 1772 – 1795 роках, терор, який чинили на захоплених землях України члени цього ордену, продовжили таємні служби Російської імперії.
Обґрунтуванням такого терору, для європейських таємних лож, у яких перебували майже усі дворянські (московсько – татарські) сім’ї Російської імперії, мали стати компільовані тексти давньоруських літописів.
Такі тексти умисне прив’язували історію Верхнього Поволжя (землі фіно – угрів, мосхів, яхів) до слов’янської історії, і сприяли намірам московських можновладців зазіхати на усю давньослов’янську та українську минульщину.
Під час великих пожеж, у так звані смутні часи (1598 – 1613 р.), велика частина компільованих літописів, у центральній частині Московії, була безповоротно знищена.
Але, після приведення на царство сім’ї Романових та закріплення за ними влади, цар Петро І розгорнув наполегливий пошук усіх наявних компілятів. Усе, що знаходили царські посланці, направлялось до імператорської бібліотеки у Петербурзі, для надійного зберігання.
На базі таких компілятів (Радзивілівський літопис, Лаврентіївський список, Іпатський список та інші) цар Олександр І задумав створити величний трактат, який мав назавжди увіковічнити генеральну лінію імперської історії.
Роботу над трактатом Олександр І доручив члену масонської ложі "Золотого вінця", потомку знатного татарського роду, відомого як рід Кара – Мурзи, власному історіографу та довіреному царському раднику – Миколі Карамзіну.
Багатотомна "Історія держави Російської", з під пера Миколи Карамзіна, вийшла з друку у 1818 році. У кінці роботи над нею, для написання останніх томів "Історії…", були залучені інші історики – Сергій Соловйов та Василь Ключевський.
Трактат Карамзіна викликав у дворянських колах імперії хвилю небаченого великодержавного піднесення. Головні ідеї 12 – ти томного видання стали основою бачення історії імперії для науковців, студентства, ліцеїстів та школярів.
Розвитком ідей "Історії держави Російської" перейнялась імперська наука. Вона обговорювала різні, часто екзотичні, теорії формування слов'янської державності, вивчала постаті сім’ї Рюриковичів, ідеалізувала Довгоруких та Боголюбських – тих Рюриковичів, які були вигнані з держави Рось у 12 ст. н.е.
У той же час йшло сплановане царатом нищення потомків знатних українських родів, носіїв давньослов’янського, роського, давньоукраїнського світогляду – Старотців – Рахманів, волхвів, представників незрадливої старшини.
По усіх південно – західних губерніях набували сили все нові та нові заборони українського книгодрукування, вжитку української мови, тривало нищення давньослов’янських та українських книг (див. перелік заборон).
Цілеспрямована боротьба зі слов’янською та українською спадщиною продовжувалась до моменту зречення останнього царя, розвалу Російської імперії та вбивства більшовиками сім’ї Миколи ІІ (1917 – 1918 р.).
У багатьох народів імперії з’явились можливості побудови нових або відновлення колишніх національних держав. Прагнула використати таку нагоду і Україна.
Але, придушивши намагання збудувати таку державу (УНР), партія більшовиків почала процес формування нової імперії з особливими, тоталітарними порядками (СРСР, 1922 – 1991 р.).
На тлі воєнних дій сусідні до України держави отримали нагоду приєднати до себе частини її земель (Польща, Румунія, Угорщина). На усіх українських теренах почалась широка ідеологічна обробка українського населення, позбавлення його духовної та історичної пам’яті.
Так ідеологи СРСР не знайшли нічого кращого як прив’язати історію нової тоталітарної держави до історії Російської імперії і піти шляхом закріплення ідеологічних штампів попередніх століть.
Завданням для радянських істориків стало наповнення історичного викладу, сформованого Карамзіним, новими міфами, які безповоротно прив’язали б історію слов’ян до історії Московського царства та імперії Романових.
З цією метою у наукове середовище вносяться ідеї про споконвічну бездержавність східних слов’ян (до появи Рюриковичів), про відсутність у давніх слов’ян єдиного об’єднуючого центру (центру слов’янотворення), про розтягнутість меж слов’янського розселення у бік Поволжя.
Підкидається ідея поділу у 8 – 9 ст. н.е. ареалу слов’янства на частини (західну, східну, південну), де східна його частина мала потрапляти у межі СРСР і сягати регіону Верхньої Волги.
Згодом, у наукових виданнях, набуває розголосу "теорія" трьох давньослов’янських спільнот – західної, південної, східної, які, начебто, шляхом поділу слов’янства за територіальним принципом, виникли у 8 – 9 ст. н.е.
За міфом, про поділ слов’янства на частини, актуальним ставав наступний міф.
Радянські ідеологи забажали перетворити східну спільноту на давньоруську народність, яка обов’язково мала поширюватись аж до Верхньої Волги та Оки. І це, не зважаючи на те, що у 10 – 13 ст. н.е. там проживало не слов’янське (фіно – угорське та інше) населення.
І хоча ідея давньоруської народності у 10 – 13 ст. н.е. різко суперечила слов’янській археології, влада вперто проштовхувала лінію нової міфотворчості.
Нові міфи беззастережно заполонили усі радянські енциклопедичні видання, наукову та навчальну літературу, активно пропагувались засобами масової інформації.
Москва наполягала – давньоруську народність треба вважати колискою трьох братніх народів: найперше, великоросів (московітів), а далі, малоросів (українців) і білорусів (литвинів). До того ж великороси – це беззаперечні старші брати у давньоруській колисці, а українці і білоруси – молодші.
Ідеологічний стрижень нової історії (від давніх часів до СРСР), як суміш карамзінської історії та новітніх радянських міфів, остаточно сформувався десь у 70 – 80 роках ХХ ст.
Він набув такого вигляду:
- давні слов’яни (бездержавні та дикі, до 6 – 8 ст. н.е.);
- східні слов’яни (одна з трьох спільностей у слов’янстві, 9 – 10 ст. н.е.);
- Київська Русь та період феодальної роздробленості (давньоруська народність, 10 – 13 ст. н.е.) ;
- монголо – татарське нашестя (втрата єдності цією народністю, сер. 13 ст. н.е.);
- Московське князівство, а далі царство (початок збирання давньоруських земель, 14 – 17 ст. н.е.);
- Російська імперія (остаточне об’єднання давньоруської народності, 18 – поч. 20 ст. н.е.) ;
- доба СРСР (слов’яни стають ядром нової радянської спільноти).
З розпадом у 1991 році СРСР здавалось, що шита білими нитками та наповнена новітніми міфами історія слов’янства та України піде у небуття. Була надія, що незаангажовані науковці, найперше у незалежній Україні, розпочнуть пошук істинної та правдивої джерельної бази, докопаються до давньослов’янських, дулібських, роських та українських витоків.
На жаль, такого не сталось.
Після розпаду СРСР, карамзінсько – радянська версія історії слов’янства так і не зникла зі сторінок наукових та популярних видань. У модифікованому вигляді вона продовжила свій вплив на молодих науковців, студентство та школярів.
Заради об’єктивності треба зауважити, що спроби змін у поглядах на історію України виникали ще з початків ХХ ст. н.е. Їх намагались здійснювати різні історики, серед яких і Михайло Грушевський.
Проте, історики минулого століття так і не змогли виявити компілятивності давньоруських літописів. Тому, здійснили не вповні вдалі спроби українізувати московські підробки.
Іншим великим недоліком досліджень минулого століття стало те, що бачення історії України 15 – 18 ст. н.е. будувалось за документами не українського походження, далеких від об’єктивності та історичної правди: польських, німецьких, литовських, угорських та інших.
Серед таких документів – магнатські та орденські хроніки, шляхетські (яхівські) статути, листування західних таємних лож з місцевою покатоличеною старшиною – шляхтою, яка боролась з українською владою, давнім слов’янським світоглядом, прагла закріпачити український народ та намагалась поширювати на українських землях католицизм (карта Волині – України 1641 р).
У таких однобоких матеріалах знайшлося місце лишень зміненому до невпізнання стану речей, посиланням на дії самих магнатів та шляхти, внутрішнім стосункам шляхти у межах лож, їх переписці з орденськими центрами за кордонами України. Це матеріали учасників п’ятої колони, які ненавиділи українську владу, українську духовність, та боролись із нею.
Для розуміння цього досить лишень поглянути на мапи України різних європейських картографів 17 ст. н.е. Такі мапи формувались на замовлення впливових західних кіл та відтворювали бачення устрою України ними та місцевими магнатами (див. статтю "Карти роських земель пізнього середньовіччя: Волинь – Україна 16 – 17ст. н.е.").
Разом з тим, у таких документах ви майже не знайдете прямих та детальних відомостей про руйнівну діяльність таємних орденських структур. Бо така діяльність (часто таємна) була направлена на нищення усього українського, давньослов’янського, на викорінення основ духовного життя українців, на боротьбу проти духовних Отців та незрадливого старшинства.
Після дезорганізації українських порядків на Правобережжі, остаточного знищення українських державних інституцій (у першій половині 18 ст. н.е.), боротьбу з усім українським (найперше на Волині, у другій половині 18 ст. н.е.) повів орден святого Станіслава.
Після останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.), цей орден відновив своє існування під саксонським протекторатом (1809 – 1813 р.), а після Наполеонівських війн (1815 р.) він став частиною ідеологічної системи Російської імперії – нагородам ордену було надано державного статусу (1831 р.).
Після відходу українських земель до складу Російської імперії, політику нищення українського повели таємні служби підпорядковані Петербургу. На території Гетьманщини, а далі Волині та Поділля, ці служби зосередили увагу на святих місцях, на вилученні давніх артефактів та письмових джерел, на нищенні останніх духівників з рахмансько – волхвівської системи.
Поряд з цим, почалось формування імперських ідеологічних центрів, які мали протистояти українській духовності та традиціям.
До того ж, боротьба за українські землі між сусідніми імперіями, тривала аж до початку ХХ століття і вносила свої поправки у відношеннях місцевого населення та влади (карта губернського устрою та етнічних меж українців на початку 20 ст.).
Після буремних подій 1914 – 1922 років, спроб утворення Української держави (УНР), почався новий етап випробовувань для українського народу. Його розпочала більшовицька влада та каральні органи СРСР, які організували нелюдський голодомор 1932 – 1933 років та розгорнули широкі політичні та національні репресії 1937 – 1941 років.
У післявоєнний період, з 1945 року і аж до 1991 року, усі спроби українців відродити свою самоідентичність наштовхувались на безжалісну відповідь центру. Українцям – активістам загрожували виселенням до Сибіру, фізичними катуваннями, арештами, позбавленням права на професію.
У 60 – 80 роках ХХ століття, в умовах ідеологічного тиску органів КПРС та КДБ, нові заборони торкнулись давньої історії та археології України. Дослідникам не варто було чіпати теми, які могли б суттєво змінити історію України, сприяти виявленню давніх коренів народу та імен його славних героїв.
Автори вузівських та шкільних підручників історії СРСР та України повинні були беззастережно витримувати ідеологічні рамки встановлені Москвою. З’явилась і нова форма впливів на археологів та істориків – підписки (для КДБ) про нерозголошення інформації під час розкопок та досліджень, особливо при виявленні незрозумілих та небажаних для офіційної історії матеріалів.
На таких засадах була сформована плеяда радянських науковців та археологів, які нині представляють еліту академічної науки та визначають напрямки розвитку історичних та археологічних досліджень в Україні.
На жаль, за часи незалежності так і не відбулось вагомих змін в історичній науці. Авторам підручників не вдалось позбутися нав’язаних компільованими творами (давньоруськими літописами, "Історією держави Російської", радянськими теоріями та міфами) ідей про давню слов’янську бездержавність, про міфічну давньоруську народність, про дивну середньовічну Україну, якої ніби і не було.
Цінними знахідками у такому випадку стали дощечки "Велесової книги", які потрапили до рук дослідників у ХХ столітті. Нині вони представлені у численних перекладах різними мовами.
І хоча переклади "Велесової книги" важко назвати автентичними (через слабке розуміння абревіатурності слів, нерозуміння багатьох скорочень у словах, неправильного трактування понять, надуманої підміни букви "о" на "у" у слові Рось), вони усе ж дають нам ясніше і конкретніше бачення минулого, змальовують світогляд давніх слов’янських учителів – Старотців – Рахманів та волхвів.
Враховуючи сказане, нині виникла можливість відтворити історію слов’янства та українства у зовсім іншій історичній послідовності. У такій, яка дасть глибше розуміння слов’янського та українського менталітету, засад православного світогляду (знань Прави), істинних джерел суспільних процесів, рис слов’янського державного будівництва.
Таке відтворення варто почати з найдавнішого по часу повідомлення "Велесової книги" – походу предків на Тибет (про нього у книзі "Велич Дулібії Рось. Суренж").
"Велесова книга" згадує, що очолювана Старотцями – Рахманами духовна система зазнала величезних втрат після глобального земного катаклізму (у 23 тис. до н.е.). Відновлення такої відбулось лишень після організованого предками з меж Волинської височини походу частини духівників та їх народу у Загір’я – Семиріччя.
Після завершення походу настав час широкого просвітлення – поширення знань світобудови, законів Прави, Яви, Нави, серед народів Євразії. Усі народи, які змогли пройти просвітлення, отримали назву – слов’яни. Така назва – данина шани давньому учителю, великому Старотцю – Рахману і арію – Славі (Слав’яню).
З перших століть І тисячоліття до нашої ери і до 6 ст. до н.е. об’єднання народів, яке обіймало значну територію центрально – східної Європи, Греції, Малої Азії, Кавказу, Закавказзя та Мідії, навчилось глибоко шанувати і берегти принципи просвітленого життя.
Частиною цього об’єднання були народи, які складали великий союз під назвою Велика Сукупія (нині застосовується назва Скіфія) або Артанія. Проти цього об’єднання у 6 ст. до н.е. розпочали війну носії та прихильники темних культів – готи та скоти, а також залучені у похід гали.
Простір Великої Сукупії – Артанії (Артанія – велика духовна спільнота), зі столицею Артою, був центром усіх просвітницьких процесів на Землі, землею аріїв – Отців найвищих духовних рівнів. Тисячоліттями тут діяли закони Прави та ширився світогляд, який славив Праву (православ’я).
Для кожного слов’янина найважливішим була – віра у Творця – Сварога (Господа), життя у Праві, відання Прави, шанування Прави, особисте просвітлення, поширення знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного та після явного світів).
Дотримуючись духовних законів, слов’янські предки ніколи не намагались будувати держав та утворень на основі рабства та жорстокості. Вони не спокушались незаслуженим соціальним вивищенням, бездумним матеріальним накопиченням, жадібністю та вихвалянням.
Скромність в усьому, розумна самодостатність, духовна повага до світлих душею, особисте духовне зростання, захист усього живого, шанування природи, відмова від матеріально надмірного, слідування законам Творця – Сварога – ось пріоритети слов’янських предків у яві.
До того ж слов’янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка визначалась у Всесвіті законами Прави, Яви, Нави. Саме закон Прави визначав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі. Це визначена для світлих душ реінкарнація (реанкернація, чергове відродження у яві, пакібитіє) – дорога до вічності.
Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовно рости, бути слов’янином, досягати високих ірійних рівнів і удосконалюватись далі, турбуватись про духовне навчання дітей та онуків, які мали нести знання наступним поколінням (Егоїзм – загроза світлій душі (досвід предків)).
Слов’яни були переконані – виховуючи потомків на законах Прави, Яви, Нави, вони стелять дорогу своєму новому явленню у чистому духовному середовищі майбутнього, у родовому колі, де не станеться їхнього духовного падіння, неусвідомленої загибелі їхньої душі серед падших та очорнених духовно.
Звідси важливий для кожного слов’янина, а далі українця, висновок – людина повинна берегти свою світлу душу, протистояти темним спокусам, думати про духовність своїх нащадків, противитись проявам окультизму та магічних ритуалів, які позбавлять їх вічності життя.
З повнийм текстом статті можна ознайомитися за посиланням.
