Математика виживання: Чому без зміни правил ми залишимось «територією без людей»

В історії кожної держави настає момент істини. Для України цей момент – зараз.

Багато членів партії «Дія» звикли дивитися на війну лише через приціл автомата. Але правда, яку ми маємо прийняти, не менш сувора, ніж ранкові зведення Генштабу. Наш тил з’їдає ракова пухлина корупції та тотальної безвідповідальності еліт.

Ми звикли жити ілюзіями офіційної статистики. Нам кажуть про 30+ мільйонів населення. Нам малюють красиві графіки відновлення ВВП. Але як речник партії «Дія», я говоритиму мовою реальних цифр – мовою, яку бояться озвучувати на «Єдиному марафоні», бо вона виносить вирок діючій системі. Якщо це можна назвати системою.

«Індекс хліба» і ціна західної «крапельниці»

Держава засекретила демографію, зробивши вигляд, що проблеми не існує. Але є так званий «індекс хліба».

Звісно, оптимісти можуть посперечатися з цією методологією. Вони скажуть, і цілком слушно, що споживання хліба впало через тотальну економію та відсутність марнотратства – так само, як це було в часи COVID-19. Скажуть, що мобільні оператори бачать значно більше абонентів, і що похибка «хлібного» методу може сягати двох разів.

Добре, припустимо, що «індекс хліба» помиляється навіть у два рази. Припустимо, нас справді більше. Але чи змінює це вирок для економіки? Ні. Бо здорова система працює, коли на одного пенсіонера припадає троє працюючих у бізнесі. А що ми маємо? Близько 2 мільйонів громадян (вчителі, медики, держслужбовці) отримують зарплати з бюджету. Додайте сюди пенсіонерів та соціально незахищених. Навіть за найоптимістичніших підрахунків населення, навантаження на одного працівника реального сектору залишається непосильним.

Більше того, сама структура цього «реального сектору» деградувала. Давайте чесно: в Україні зникли гарантовані державою виробничі професії. Держава роками знищувала промисловість, тому молодь масово відмовляється йти в інженери, технологи чи аграрії – їм просто ніде працювати. Натомість ми виростили армію тих, хто хоче стати прокурорами, суддями, митниками, податківцями чи юристами. Чому? Бо в нашій феодальній системі успішним вважається не той, хто створює продукт, а той, хто має повноваження його відібрати, «обілетити» або «порішати».

Ми перетворилися на країну наглядачів і контролерів без виробництва.

Ця піраміда вже впала. Вона тримається виключно на крапельниці західних грошей, незалежно від того, наскільки велика похибка в наших підрахунках.

Але будьмо відвертими: ця «крапельниця» не безкоштовна. За кожен цент доведеться платити кожному з нас. Лише обслуговування державного боргу сьогодні коштує нам астрономічну суму. У 2025 році Україна сумарно витратила на борги 958,4 млрд грн (596,8 млрд погашення тіла + 361,6 млрд відсотки). Ця цифра (~960 млрд грн) майже дорівнює державному бюджету України 2019 року (1073 млрд грн). Ще раз: тільки на обслуговування боргів (погашення та відсотки) ми сьогодні витрачаємо суму, що фактично дорівнює всьому державному бюджету мирного 2019 року.

Ми не просто в петлі, ми працюємо на кредиторів.

Звісно, фахові економісти заперечать. Вони скажуть, що некоректно порівнювати гривню 2019-го і 2025-го, бо курс долара змінився вдвічі. Скажуть, що рахувати навантаження треба лише по відсотках, а тіло боргу можна рефінансувати, домовившись із партнерами.

Але в умовах, коли власна економіка фактично знищена війною, а виживання залежить від зовнішньої волі, ці макроекономічні правила виглядають як самозаспокоєння. Курс чи не курс, а астрономічні борги стають зашморгом, який затягується на шиї майбутніх поколінь.

І не треба тішити себе ілюзіями, що хтось будуватиме з України «другу ФРН». Україна цікавить Захід лише у двох іпостасях: як бетонна стіна від Мордору сьогодні і як дешева ресурсна база завтра. Вже давно немає Америки, що живе цінностями. Хоча б на словах. Дональд Трамп чітко артикулював, що йому потрібно: мінерали та інфраструктура. Щоб далеко не ходити – ось новина про те, що велике літієве родовище на Кіровоградщині віддають у розробку другу Трампа. А ми будемо його обслуговувати.

І так – нагадаю, що з 16 січня 2026 року набуває чинності закон про множинне громадянство, який відкриває можливість іноземцям купувати українську землю. Тобто – ніяких високих технологій, ніякої глибокої переробки. У цій геополітичній конструкції українці вбачаються лише як дешева і при цьому кваліфікована робоча сила та обслуговуючий персонал. Максимум, що нам планують залишити – сферу послуг.

Насправді єдиний вихід з цього зашморгу – повне обнулення військових боргів України. І за гамбурзьким рахунком це – вища справедливість.

Натомість в цих катастрофічних умовах влада замість порятунку тих, хто ще здатен працювати, на прохання МВФ обвалює національну валюту і проводить «зачистку» економічного ландшафту. Середній клас – єдиний ресурс, який ще тримає цей баланс – знищується як клас.

Ми бачимо фіскальну гільйотину для малого бізнесу. Національна стратегія доходів, яка передбачає оподаткування карткових переказів фізичних осіб, фактичне скасування спрощеної системи оподаткування – це постріл у скроню мікробізнесу. Нам просувають кастову систему: закон про так званий «Клуб білого бізнесу» офіційно розділив підприємців на «патриціїв» та «плебеїв». Великі отримують «індульгенцію» від перевірок. Всі інші – презумпцію винуватості. Це класичний феодальний підхід: друзям – усе, ворогам – закон.

Ми бачимо продовження блокування податкових накладних, що зупиняє роботу тисяч бізнесів. І, звісно, енергетичну дискримінацію. Великий бізнес має лобі і ресурси для імпорту електрики. Маленька пекарня чи СТО – ні. Ринок звільняють для монополістів.

Диктатура відповідальності проти демократії мародерів

Нас постійно лякають словом «диктатура». Нам кажуть: «Не розхитуйте човен, бо втратимо демократію». Але будьмо чесними: демократія – це не право красти, прикриваючись прапором. Річ не у формі політичного устрою, а у відповідальності тих, хто приймає рішення.

Є повчальна історія з Азербайджану, яку варто знати кожному українському урядовцю. І одразу підкреслю, передбачаючи заперечення, що наводжу її, звісно ж, не як приклад наслідування у контексті політичного устрою, а як приклад відповідальності еліт перед нацією.

Отже, один місцевий олігарх прийшов до президента Ільхама Алієва з проханням погодити придбання приватного літака за 23 мільйони доларів. Алієв подивився на нього і спитав:
– Де ти живеш?
– У такому-то районі, – відповів бізнесмен.
– Добре. Ти купуєш літак. Але перед цим ти їдеш у свій район і будуєш там школу, дві лікарні та три стадіони. Це коштуватиме тобі 33 мільйони доларів. Коли ти це зробиш, і люди стануть жити краще, тоді приходь, і ми поговоримо про твій літак.

Бізнесмен спробував відмовитися від літака, але йому пояснили: гроші ж у тебе є, тож будуй для держави. І він збудував.

Це приклад авторитарного управління? Так. Але це приклад відповідальності перед своєю країною. Там еліти змушують працювати на державу. І керівництво країни розуміє свою відповідальність.

А що у нас? У нас є свої «міндічі», свої друзі влади, які під час війни не будують шпиталі, а виводять капітали. Чи побудував умовний Міндіч або інший наближений до Офісу бізнесмен хоча б один реабілітаційний центр за власні кошти перед тим, як отримати черговий підряд чи преференцію? Ні.

Ба більше. Вони не дають це робити охочим. Так, наприклад, прямо зараз у Полтаві влада блокує нашу ініціативу повністю за свій кошт побудувати школи. Що це? Як це? А це мародери не хочуть, щоб люди бачили, що є хтось відмінний від них.

У нас демократія перетворилася на ширму для мародерства. Нам потрібна не диктатура особистості, а диктатура Закону і диктатура національного інтересу. Якщо ти хочеш заробляти тут, ти маєш вкладатися в цю землю, а не висмоктувати її соки.

Тіньовий ринок «броні»: мільйони доларів повз бюджет

Цей самий цинізм влади найяскравіше проявився у питанні мобілізації. Нам розповідають про «справедливість» та «рівність усіх перед законом», але насправді створили гігантський корупційний ринок під вивіскою «критичної інфраструктури», «оборонних підприємств» і «правоохоронних органів».

Сьогодні статус «критичного підприємства» – це товар. Мільйони чоловіків заброньовані не тому, що вони незамінні для економіки (інженери, енергетики, технологи), а тому, що вони (або за них) «занесли» конверт у потрібний кабінет.

Давайте говорити мовою цифр. Візьмемо, наприклад, державні монополії на кшталт «Укргазвидобування». Там заброньовано тисячі осіб. Чи всі вони працюють на свердловинах? Чи всі вони є унікальними фахівцями?

Реальна ринкова ціна «тіньової броні» сьогодні – 5 тисяч доларів. Які у деякі кабінети в УГВ заносять з, так би мовити, лякаючою регулярністю. Помножте цю цифру на тисячу заброньованих тільки в одній такій компанії. Ви отримаєте мільйони доларів «чорного кешу», який осідає в кишенях чиновників, що погоджують списки критичності.

Чиновникам не вигідне прозоре, обґрунтоване і платне економічне бронювання, яке пропонує бізнес. Бо офіційні гроші підуть до бюджету на ЗСУ, а хабарі за «критичність» йдуть до їхніх особистих сейфів.

Якби ми провели реальний аудит так званої «критичної інфраструктури» і викинули звідти «мертві душі», охоронців супермаркетів, букмекерів та тих, хто просто купив собі квиток у безпеку, ми б знайшли щонайменше мільйон людей для фронту. Без облав на вулицях. Просто ліквідувавши корупційну годівницю.

Місцеві «царьки» та феодалізм: кейс Полтави

Ще одна загроза, про яку мовчать, – це викривлення децентралізації. Замість сильних громад ми отримали місцевих князьків, які перетворили міста на свої феодальні вотчини.

Найбільша афера відбувається з комунальними мережами. Газові труби, водоканали, електромережі – все це будувалося поколіннями наших батьків. Це власність громади. Але чомусь прибуток з них отримують приватні монополісти. Тобто, найбільш нахабні, безпринципні і підлі нувориші. Позавчорашні комсомольці і комуністи та їхні нащадки.

Яскравий приклад – Полтава. Там існує так званий «Полтавагаз». Який насправді варто було б назвати «Лелюкгаз». Багато хто думає, що це державна чи комунальна структура. Ні. Це приватна лавочка місцевого «феодала» Олексія Лелюка.

Схема геніальна у своїй нахабності: труби належать місту (громаді), але громада віддала їх у безкоштовне користування структурі Лелюка. А Лелюк, використовуючи комунальні труби, дере з полтавців три шкури за доставку газу.

Місцеві «царьки» у міській раді не захищають мешканців, не розривають договори, не повертають мережі місту. Чому? Бо вони в долі. Це відбувається по всій країні. Ми живемо в парадоксі: власник мереж (народ) платить оренду посереднику за користування своїм же майном.

Більше того, ця схема еволюціонувала у відверте шахрайство. Погляньте на структуру тарифів: у вартість електроенергії, води, газу та тепла, яку ви сплачуєте за лічильником, вже закладені всі витрати — і капітальні ремонти, і транспортування, і видобуток. Але власникам генеруючих та постачальних компаній цього замало.

З метою отримання надприбутків вони створюють компанії-клони з промовистими назвами на кшталт «Енергогаззбут» чи «Нафтогаззбут». Через ці «прокладки» зі споживачів стягують додаткові кошти за міфічне «транспортування», «обслуговування» чи «ревізію» — послуги, які вже оплачені у базовому тарифі. Це типова шахрайська схема, яку влада «чомусь» впритул не помічає.

Ми маємо нарешті усвідомити просту істину: держава, яка втратила основні засоби, не є повноцінною державою.

Наше завдання – зламати цей феодалізм. Мережі – громадам. Монополіст має або платити ринкову оренду до бюджету міста за кожний метр труби, або мережі мають бути повернуті в управління комунальних підприємств.

Смерть ПДВ та цифрова диктатура

Ми намагаємось адмініструвати податки за підручниками мирного часу в країні, де економіка знищена.

ПДВ (податок на додану вартість) в наших умовах – це анахронізм і головна годівниця для схем («скруток»). Його треба скасувати. ПДВ працює, коли є перевиробництво товарів. У нас – порожні ринки і зруйнована промисловість. Цей податок лише вимиває обігові кошти та годує корупційну гідру податкової служби.

Фіскальна політика держави сьогодні – це карго-культ. Який робить «жреців» мільярдерами. Чому в бюджеті немає грошей на війну? Тому що фіскальна система налаштована на крадіжку, а не на розвиток.

Але крадуть не тільки на податках. Свого часу я прийшов до тодішнього віце-прем’єра Гройсмана з простою пропозицією: встановити онлайн-облік вуглеводнів. Суть проста: на кожній свердловині ставиться датчик, і держава в режимі реального часу бачить, скільки видобуто газу, нафти чи конденсату.

Гройсман, треба віддати належне, зацікавився і спитав: «А що це нам дасть?». Я відповів: «Плюс 10 мільярдів доларів до бюджету щороку».

Знаєте, чим це закінчилося? Владні «смотрящі» (зокрема, Мартиненко) влаштували істерику: «Жени його, він же нас усіх без штанів залишить!».

Ми вимагаємо впровадження тотального цифрового обліку видобутку надр. Це ті гроші, яких не вистачає на зброю.

Наша пропозиція радикальна, але необхідна:

• ліквідація податкової як карального органу та створення сервісної компанії;

• прогресивна податкова шкала;

• банк як податковий агент: пройшла транзакція – банк автоматично списав невеликий податок з обігу;

• повна цифровізація: без інспекторів, без «домовленостей», без кешу.

«Країна-орендар»: повернення надр

Ми втрачаємо суб’єктність не лише через податки, а й через продаж майбутнього. Поки українці воюють, стратегічні активи переходять під контроль транснаціональних корпорацій. Угоди про надра, підписані владою, фактично віддають пріоритетне право на наші ресурси гігантам на кшталт BlackRock та Vanguard.

Нам готують долю «обслуговуючого персоналу» на власній землі.

Національний егоїзм має стати основою нової економіки:

• надра – народу;

• повний аудит усіх ліцензій з 2019 року;

• націоналізація за підсумками;

• цифровий онлайн-облік кожної свердловини.

Час дорослішати

Нас переконують, що бідність – це чеснота, а середній клас – це «дійна корова». Для «міндічів» і «юзиків» з «киселями». Це шлях у нікуди.

Ми втратили тіло економіки – ЗАЕС, порти, заводи, родовища. Ми в боргах, які навіть не можемо порахувати, бо реальна статистика засекречена.

Єдиний вихід – побудова Парламентської республіки. Освічене колегіальне правління. Уряд національної згоди і порятунку. Бо президентська вертикаль породжує узурпацію і безвідповідальність.

Ми – партія «Дія» – закликаємо не до еміграції, а до боротьби. Не за прізвища, а за нову Систему.

• Де податки платяться в один клік.
• Де мережі належать громадам, а не «лелюкам».
• Де «шуфричі» сидять довічно, а не виходять за купленими рішеннями суду.
• Де еліта будує шпиталі, а не купує вілли.
• Де бронювання отримує той, хто реально тримає економічний фронт.
• Де країну об’єднує не цвинтар, а спільна відповідальність за свою землю.

Твоя Україна – це твоя справа. Твоя Дія.