У гавайській міфології менегуни вважаються давнім видом людей. Вони були невеликого зросту і жили на островах до прибуття полінезійців.
Одні дослідники приписують менегунам (дослівно: Meneʻ hūne – "карликові істоти") стародавні споруди, знайдені на Гаваях. Натомість інші стверджували, що легенди про менегунів – це пост'європейська контактна міфологія і, що такої раси не існувало взагалі.
Менегунський світогляд такий же старий, як і витоки полінезійської історії. Коли перші полінезійці прибули на Гаваї, вони виявили греблі, рибні ставки, дороги... ба, навіть храми, котрі, як то кажуть, були збудовані чудовими майстрами з раси карликів.
Деякі з цих будівель досі існують і, очевидно, всьому виною висококваліфікована майстерність творців-менегунів. Згідно з легендою, кожен менегун від народження був майстром певного ремесла і мав одну особливу функцію, яку вони виконували з великою точністю – вони вирушали у сутінках, аби побудувати щось за одну ніч, і якщо цього не було досягнуто, кидали все не завершивши.
Фольклорист Кетрін Луомала, припускає, що менегуни були першими поселенцями Гаваїв. Точніше, – нащадками жителів Маркізьких островів, які, як вважається, вперше опанували гавайські землі приблизно з 0 до 350 року після Різдва Христового.
Коли приблизно 1100 року відбулося таїтянське вторгнення, перші поселенці були підкорені чужинцями, котрі називали жителів "манахуні" (що означає "невибагливі люди" або ж "особи з низьким соціальним статусом", але аж ніяк люди маленького зросту). Вони тікали у гори, бо не могли спинити ворожий наступ.
Прибічники цієї теорії вказують на перепис 1820 року, в якому 65 осіб значилися як менегуни. Пані Луомала стверджує, що менегуни не згадуються у міфології до контакту з чужинцями, а тому це ім'я не відноситься до стародавньої раси людей.
Якщо науковець та її прибічники мають рацію, що не існувало стародавньої раси вправних ремісників, яка передувала полінезійцям, – то має бути альтернативне пояснення стародавніх будівель, які з'явилися раніше від будь-якого відомого населення на Гаваях. Однак альтернативних пояснень не існує, й у більшості книг з історії досі стверджується, що полінезійці були першими жителями Гаваїв близько 1500 років тому.
Спробуймо розглянути деякі з найдавніших будівель, які у міфології далекого від України Гавайського архіпелагу приписуються таємничим менегунам. Першим є рибний ставок Алекоко – один і кращих зразків стародавньої гавайської аквакультури.
Стіна лавового каменю між ставком і річкою Гулейа (довжина якої становить 274 м, а висота – 1,5 м) була побудована для створення греблі, щоби ловити молоду рибу, поки вона не стане достатньо великою, щоб її можна було їсти. Камені, які використовувалися, були доставлені з села Макаввелі, розташованого приблизно за 40 км від нього.
Науковці досі вважають споруду незрозумілим інженерним досягненням, але це не завадило внести до Національного реєстру історичних місць у 1973 році. Гавайська легенда свідчить, що став був побудований за одну ніч менегунами, які сформували конвеєр, передаючи каміння один одному.
Церемоніальна місцина посеред острова Неккер, який є частиною північно-західної частини Гавайського архіпелагу. Тут виявили кілька ознак тривалого проживання людини.
На острові є 52 археологічні пам'ятки з 33 церемоніальними базальтовими вертикальними каменями типу "хейау" (’hêiãu), котрі, як вважають дослідники, орієнтовані згідно з зоряною мапою неба. Базальтові брили "хейау" лише трохи відрізняються за дизайном, але здебільшого мають прямокутню форму.
Розмір одного з найбільших цих церемоніальних об'єктів становить 18,6 м на 8,2 м; 11 вертикальних каменів, які стоять досі, лишаються первісними з колись 19. Багато антропологів вважають, що острів був церемоніальним та релігійним місцем, куди могли навідуватися тільки жерці або шамани.
Канава Кікіаола (Kīkīaola) у селищі Ваймеа, яке згідно з міфами та легендами народу Кауаї, було останнім відомим притулком менегунів, які оселилися на Неккері після того, як сильніші полінезійці прогнали їх з батьківщини. Саме тут "низькорослі люди" згодом збудували різні кам'яні споруди, як от канаву-рівчак, для покращення сільського господарства.
Іригаційну споруду було внесено до Національного реєстру історичних місць 16 листопада 1984 року. Гавайці побудували безліч подібних викладених каменем канав для зрошення ставків з метою покращення вирощування таро (колоказії їстівної), але дуже рідко використовували оброблений камінь для вирівнювання.
120 дрібно огранених базальтових блоків, вилаштувані приблизно за 61 м від зовнішньої стіни рівчака менегунів. Таким чином, це робить його не просто винятковим, але, за словами археолога Венделла Беннетта, «вершиною кам'яних ровів».
На сьогодні ні на Кауаї, ні на якихось інших гавайських островах ніколи не знаходили людських скелетних останків фізично невеликої раси людей. Хоча це не заперечує існування менегунів, усе ж ставить під сумнів правдивість легенди.
Своєю чергою, медіаагенція "Останній Бастіон" нагадує читачам про те, що майже 30 років тому група археологів проводила експедицію всередині великої системи печер на горі Овен у Новій Зеландії. Саме там вони натрапили на лячний і незвичайний об'єкт.