«Мішки» й «рефрижератори» – це для росіян, для наших полеглих – єдиний державний протокол шани
Честь полеглим – обов'язок держави, про який вона забуває.
На жаль, на четвертий рік повномасштабного вторгнення у країні не вирішена ситуація з гідною пам'яттю і шаною полеглим.
Пишу це як людина, яка воювала і яка знає ціну кожного життя, відданого за Україну.
Тому мені особливо боляче дивитися на те, як сьогодні держава поводиться з нашими полеглими захисниками.
Те, що ми бачимо зараз, неприпустимо. Повернення наших захисників відбувається без належної шани й висвітлення в публічній площині.
Це все відбувається без почесної варти, присутності високопосадовців чи посадових осіб органів місцевого самоврядування. Замість імен і облич та історій про наших героїв маємо періодичні сухі повідомлення про «рефрижератори» чи «пакети».
Це знеособлення принижує водночас і пам'ять полеглих, і гідність живих. Бо ті, хто сьогодні тримають фронт, теж бачать ці кадри. І питають себе: а як держава зустріне їх, якщо вони не повернуться?
Цю тему першим підняв головред «Останнього бастіону» Геннадій Сікалов. Може, це і було занадто жорстко з його боку, але принаймні він поступив чесно й гідно.
По факту він запустив цілу хвилю рефлексій, до якої приєдналися Георгій Тука, журналісти й експерти.
Усі вони вимагають від держави дати відповідь на питання: чому саме в нас так ставляться до героїв?
Чому в той самий час у США, Британії чи Франції військових проводжають урочисто, на найвищому рівні? Чому там існують церемонії, державні символи, присутність лідерів? Чому вони створили спільну культуру шани й поваги до воїнів, а ми – ні?
Бо це не лише питання етики, але й обороноздатності країни.
Їхні рідні не мають належної уваги. А влада робить вигляд, що нічого не сталося. Навіть навпаки – не просто не робить, а часто не хоче перейменовувати вулиці на честь загиблих героїв російсько-української війни.
То чи можна за таких обставин вимагати від воїна відданості, коли навіть смерть за державу не гарантує гідного вшанування?
Співучасть і підтримка сімей загиблих із боку держави – це не опція, а обов'язок вищого керівництва, яке мало б давно запропонувати й унормувати публічні стандарти поваги.
Ці стандарти мають включати публічні, впізнавані ритуали шани, щоб суспільство могло колективно переживати втрати. Це мають стати регулярні національні формати пам'яті. Наприклад, о 9.00 це нарешті мають бути моменти тиші для всієї країни, а не приватні ініціативи.
До речі, нам є чому повчитися в цьому питанні в наших прямих ворогів – «росії» та «Північної Кореї». Не вірите? Ну, то подивіться в YouTube, яке там ставлення до загиблих із боку держави. І подивіться, яка там підтримка родин загиблих.
Нагадайте, будь ласка, коли останній раз у публічній площині ми дізналися, що з родичами загиблих зустрілися керівники держави чи органів місцевого самоврядування? Зустрілися не вручити нагороди, а просто поговорити? Почути, яка в них ситуація, проблеми? Чим допомогти?
І останнє. Як ветеран знаю, що втрати у війні неминучі. Але ставлення до цих втрат визначає, буде країна сильнішою чи слабшою. І сьогодні я бачу, що нам потрібна реформа не лише бюрократичних механізмів, а й нашої культури пам'яті.
Присутність перших осіб, коли йдеться про масову репатріацію, оголошення днів трауру, чітка державна айдентика. Нарешті, етичні мовні нормативи для топпосадовців, держорганів і державних медіа: «мішки» й «рефрижератори» – це для росіян, для наших полеглих натомість – імена, підрозділи, персоналізована подяка й вічна слава.
Не менш важливе – «єдине вікно» для родин. Усе це має бути зроблено, а не «забалакано», як це часто відбувається, коли комусь із чиновників не хочеться напружуватися.
Тож напружтеся, шановні!
