Найціннішого у нас не відібрати, бо найцінніше – це Україна
Прості думки: війна змушує зрозуміти, що ти насправді любиш і цінуєш свою країну. Саме країну, а не державу!
Не апарат управління, всіх цих посадовців, чиновників і політиків, бо вони всі тимчасові. Всі вони можуть бути не один раз нами переобрані, звільнені та замінені абсолютно іншою системою урядування у нашій країні.
Бо країна – це насамперед люди, співвітчизники, українці. Загальноукраїнське суспільство і безліч інших спільнот трохи менше, до яких входив сам: кияни, одесити, львів'яни, альпіністи, велоровери, мандрівники, громадські активісти, урбаністи, дачники, політконсультанти та експерти, будь-які інші.
Любиш цю культуру, що нас об'єднує: пісні, літературу, фільми, історичні надбання... І головне – наш спосіб життя.
У ньому ми не робимо нашу державу сакральною, а найбільш цінуємо свою волю. Любиш і цінуєш наш національний характер, замішаний на індивідуалізмі та волі кожного, свободолюбний і наполегливий.
Але інколи й зухвалий, з генетичною самоврядністю. І при цьому доволі космополітичний.
Нашу природу, клімат, поля, степи, ліса, гори, моря, міста та села. Тому що все це хтось в один день вирішив знищити або забрати в тебе.
