«Назавжди в серці» – збірник спогадів про Володимира Сідака

КНИГИ
03 лютого, 13:25
«Назавжди в серці» – збірник спогадів про Володимира Сідака

У Києві побачила світ книжка, якою вшановано пам’ять Володимира Степановича Сідака

Володимир Степанович Сідак – генерал-лейтенант, історик, перший ректор Національної академії Служби безпеки України.

Йому 3 лютого 2021-го виповнилося б 83 роки…

У книжці, тираж якої пів тисячі примірників, зібрано чимало цікавих, маловідомих фактів з життя й діяльності вченого. Він у наукових працях, звісно, не писав про своє дитинство чи юнацькі роки, не залишив і друкованих спогадів про родину, в якій зростав. І навіть на порозі «неминущої дороги», вже перебуваючи в шпиталі, він робив те, що вважав найважливішим. «Наука – жінка, яка не пробачає зради» – казав професор. І служив науці до останнього дня.

Не видав він ні мемуарів, ні розгорнутого власного «перебігу життя» – багато чого сам про себе не розповів. І вже, на жаль, не розповість... Тому-то цінні навіть крихітні «замальовки», нотатки, світлини з сімейного фотоальбому та інші матеріали, які подали до збірника «Назавжди в серці» рідні й близькі науковця.

«Назавжди в серці» – збірник спогадів про Володимира Сідака_1

Понад рік тому – 5 грудня 2019-го – талановитого дослідника й мудрого керівника здолала важка хвороба... Він залишив у спадок головне – зроблене для добра України, для людей, для своєї родини. І залишив по собі вдячну пам'ять. Її дещицю збереже книжка, яку в анотації упорядники назвали «своєрідною епітафією».

У збірнику є біографічний нарис (його автор полковник запасу Олександр Власенко) і понад сімдесят спогадів, відгуків на сумну подію, коротких творів з присвятами. Їх надали колеги, друзі, родичі Володимира Степановича Сідака, зокрема його син Геннадій, доньки Людмила й Ольга, внук Антон. Як здалося авторові цієї публікації, до більшості текстів – прозових і римованих – редакторська рука була щадлива. Не перекладено дописів, наданих в оригіналі російською мовою. Цей підхід, певно, мав на меті зберегти колорит самих творів і додати документальності збірнику, наприкінці якого вміщено перелік основних праць професора В. С. Сідака – наукових публікацій і видань.

Завжди цікаві в таких книжках оригінальні спостереження, свідчення та думки очевидців. Як от, приміром, у полковника медичної служби Анатолія Бережного є спогад про матір Володимира Степановича: "Я з нею познайомився, коли він уже служив у Казахстані, був начальником у Гур’єві (від 1991 року – це місто Атирау), а мене по-товариськи попросив, щоб я допомагав їй, коли матиме в чомусь потребу, зокрема в питаннях підтримання здоров’я. Вона жила сама, хоч і біля родичів, у селі на Житомирщині. Раз було я навідався туди, поговорили, запропонував допомогу, а згодом, уже коли до неї приїздив син, ми провідували її разом. Володимир Степанович виріс без батька, який загинув на війні. Мати працювала в той час учителькою. Вона згадувала в розмові, що коли окупанти, приїхали забирати старших школярів, аби вивезти їх до Німеччини, до озброєних візитерів вийшла сама (а в неї тоді обличчя було уражене туберкульозом – це як форма лепри, дуже важке захворювання). Вийшла, відкрила обличчя й заявила, що тут, мовляв, діти нездорові: «Я от хвора й тут усі хворі». Це було вельми ризиковано, бо ж учительку могли просто там убити, однак німці розвернулися й поїхали геть. Так смілива жінка, можна сказати, врятувала від неволі групу старшокласників. Мені вона сама розповідала це зі слізьми на очах, переживаючи давню пригоду".

Фото з сімейного альбому. В.Сідак разом з сином та донькою
Фото з сімейного альбому. В.Сідак разом з сином та донькою
Фото:VectorNews

Про повоєнне життя сім’ї на Рівненщині згадує сестра професора Алла Гавдьо: «1948 рік. Глуха поліська глибинка, село Карпилівка, Сарненський район, Рівненська область. Саме сюди з Бердичівщини приїхала за направленням наша мама, Ліщук Олена Павлівна, вчителем початкових класів з двома малими дітьми: мені – три місяці, а Володі – 10 років. Ночували першу ніч у хаті голови колгоспу на печі. Дочекавшись господаря, дружина поставила на стіл йому вечерю, і в цей момент почувся постріл у вікно, який забрав життя голови колгоспу. Ось так «привітно» нас зустріло село. Про це, звичайно, я дізналася від Володі, коли підросла. Жах, який він тоді пережив, не забувався усе життя»…

Володимир Сідак починав службу в органах держбезпеки на початку 1970-х, але доленосного 1991 року він у званні полковника очолював Вищі курси КДБ СРСР у Києві. Як пригадує Євген Марчук, один із фундаторів Служби безпеки України, Володимир Степанович не мав жодних комплексів, пов’язаних з минулим часів КДБ: «Його українська душа і розум науковця сприйняли державну незалежність України з великим ентузіазмом. У нього вже тоді було чимало різних ідей і планів щодо глибинної трансформації навчального процесу і напрацювання базових засад нової ментальності державної безпеки уже незалежної України».

Свої новаторські ідеї та плани Володимир Сідак як фаховий педагог, вчений, умілий організатор згодом утілив у розбудові вищої школи в системі державної безпеки й поза нею. Про це розповідають у своїх спогадах вищі офіцери спецслужби (Василь Горбатюк, Василь Крутов, Олександр Бєлов, Анатолій Беляєв, Володимир Шеремета, Валерій Картавцев, Юрій Телеховський, Микола Стрельбицький та інші), науковці з Університету економіки та права «КРОК» (Сергій Лаптєв, Віктор Алькема), Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого (Василь Тацій), історики Дмитро Вєдєнєєв, Тамара Вронська, Валерій Козенюк, журналіст і письменник Олександр Скрипник, інші численні колеги – ветерани-співпрацівники з Рівного й Києва, випускники академії різних років.

…Ще на строковій армійській службі майбутній доктор історичних і кандидат юридичних наук зрозумів важливість освіти, тож наполегливо здобував знання. Коли повернувся після демобілізації в село, «засів» за підручники, згадує сестра Алла. Математику з мамою повторював з 1-го класу, ходив щодня пішки до вечірньої школи аж за 10 кілометрів у Сарни. Повертався пізно вночі. «Вчив програму наперед і закінчував по два класи за рік, – пише молодша сестра. – Це для мене був приклад прагнення до знань. Ця наполегливість, вміння самонавчатися залишилися і в інституті… Спішив жити, щоб багато встигнути за життя».

Він був не таким службовцем і керівником, якого подумки упереджено уявляв собі (до особистого знайомства) професор історії Валерій Степанков. Останній гадав, що побачить вишколеного служаку «з потрійним дном – «типового малороса-пристосуванця, готового в ім’я кар’єри перефарбуватися в будь-який колір та займатися розробкою всякої теми, залишаючись у душі вірним ідеалам українофобської комуністичної системи, в лоні якої сформувався як професіонал». Але після першого спілкування з Володимиром Степановичем враження були цілком протилежні: він «зустрів сильну, цілеспрямовану особистість, яка сповна усвідомлювала мету».

Ось іще цікавинки зі спогадів друзів і колег: «В. С. Сідак дуже ретельно готувався до проведення будь-яких заходів. Він неодноразово повторював, що «сіяти потрібно на підготовлений ґрунт». Ці слова я взяв на озброєння (пише професор Василь Балабанов. – Авт.) і досі постійно використовую, ділюсь ними з колегами, посилаючись на їх автора як на неперевершений авторитет».

«Володимир Степанович був принциповим і вимогливим керівником як до себе, так і до підлеглих, – згадує полковник у відставці Петро Волошин, якому ректор свого часу запропонував перейти на посаду проректора з тилового забезпечення академії (а там багатопрофільне господарство, кілька сотень підлеглих, велика відповідальність). – На мої сумніви Володимир Степанович мені відповів: «Знаєш, я не обіцяю тобі спокійного життя, я буду вимагати, щоб робота не тліла, а горіла», і його крилатий вислів, що «треба працювати так, щоб аж куфайка заверталась. Мені потрібно, щоб ти чесно і добросовісно працював на кінцевий результат. Якщо буде таке порозуміння, то і я підставлю своє плече, і ти можеш на мене розраховувати». Звичайно, після таких слів я дав згоду на призначення на посаду проректора».

На початку 2000-х років, до речі, й мені довелося стати свідком пам’ятного спілкування ректора з підлеглим – керівником одного з підрозділів академії (цим спогадом ділюся вперше). Запрошений на нараду старший офіцер увійшов до кабінету Володимира Степановича й мусив виправдовуватися, відповідаючи на запитання. Розвівши руки й округливши очі, він казав про труднощі, проблеми та «об’єктивні причини», що завадили йому вчасно виконати доручення. Емоційний спіч у стилі «все пропало!» доповідач закінчив так: «Я в розпачі!» Генерал мовчки вислухав, підвівся з-за столу й, блиснувши очима, пішов широкими кроками до підлеглого. Став до нього майже впритул і… спокійно порадив, але крижаним тоном з легким натиском на кожному слові: «Запам’ятай. Ти ніколи не повинен бути в розпачі». Потім розвернувся, так само швидко дійшов до свого столу, сів у командирське крісло, по-батьківськи поглянув на розпашілого доповідача й підсумував розмову: «Іди і працюй».

У книжці є немало спогадів про стиль роботи Володимира Сідака. Ще в період його служби в Рівному «він умів так керувати оперативним процесом, що невиконання його вказівок для підлеглого було щось на зразок неповаги до Учителя…» (написав полковник у відставці Віктор Тараненко). «Крім гострого професійного розуму, в ньому відчувалася й проявлялася глибока народна мудрість. Він володів тонким почуттям гумору, приправляючи своє ділове мовлення доречними афоризмами, а позаслужбове спілкування – гострою українською приказкою, а то й міцним, але влучним слівцем» (полковник запасу Сергій Лашкет, колишній помічник ректора). Водночас Володимир Степанович «не був святим і ніщо людське не було йому чужим».

Фото з сімейного альбому. З правнуком Максимом
Фото з сімейного альбому. З правнуком Максимом
Фото:VectorNews

Книжкову новинку, певен, з інтересом гортатимуть не лише в Національній академії СБУ, під егідою якої збірник побачив світ. Видання розраховане на широкий читацький загал. У мозаїці опублікованих різножанрових творів генерал-майор Сергій Кудінов (саме він донедавна очолював згаданий заклад вищої освіти) розкрив, можливо, найбільший «секрет» магнетизму таких багатогранних особистостей, до яких належав герой книжки «Назавжди в серці». Усе тут без хитрощів: «Володимир Сідак не просто був патріотом Академії, а ставився до закладу як до рідної кровинки, справи всього життя».

ДЖЕРЕЛО

Автор : Сергій Шевченко
Читайте також:
Кількість українців в США становить близько 1 млн осіб.
04 липня, 13:14
За сорок чотири прожиті роки, половину з яких Чехов хворів, він встиг зробити колосально багато
25 червня, 14:40
В Акмолінський табір в Казахстані починаючи з 1937 року відправляли переслідуваних за політичними мотивами.
17 травня, 11:02
Громадяни Росії – це сучасні кріпаки кремлівських щурів.
16 травня, 11:32
Саме союзники врятували Радянський Союз від розгрому
09 травня, 11:27