Не лише в Німеччині: жертви радянських згвалтувань у Європі
Фрагменти дослідження польського історика Томаша Крушевського
Громадянки інших «визволених» країн: Польщі, Угорщини, Австрії, території колишніх Чехословаччини та Югославіії не стали винятками у цьому відношенні. Фрагменти дослідження польського історика Томаша Крушевського «Зґвалтування німецьких жінок на схилі ІІ Світової війни (листопад 1944- 8/9 травня 1945) і в перші роки після її закінчення». («Gwalty na kobietach Niemieckich w schylkowym okresie II Wojny Swiatowej (pazdziernik 1944– –8/9 maja 1945 roku) i w pierwszych latach po jej zakonczeniu», Wroclaw, 2016).
Не «прикрі випадковості», а команда з Москви
Сучасна російська історіографія, хоч і дуже неохоче, але все ж визнає факти зґвалтувань, скоєних вояками свого війська під час ІІ Світової війни. Тим не менш, наполягає: злочини не мали масового характеру, були радше прикрими випадками, аніж поширеним явищем.
Хоч документи свідчать протилежне: червоноармійцям на окупованих ними територіях не лише не забороняли знущатися з жінок, але й заохочували до цього. Офіційна радянська пропаганда робила зґвалтування актом помсти, відтак позбавляючи його будь-яких морально-етичних табу. Відомий допис знаного письменника Ільї Еренбурга в газеті «Красная звєзда», який спочатку шокував навіть її редактора, і той звернувся за порадою до Сталіна. Однак, генералісимус, ознайомившись з текстом, відмахнувся: «Я не буду виправляти Еренбурга. Хай пише, що хоче».
Це «що хоче» згодом розтиражували в листівках, їх роздавали червоноармійцям: «Вбивати, вбивати! Нема безвинних німців – ні тих, хто ще живі, ні тих, які ще ненароджені. Виконуючи директиву товариша Сталіна, ви повинні розчавити тварюку в її ж норі. Зламайте з допомогою зґвалтувань расову пиху німецьких жінок. Ставтеся до них, як до належної вам здобичі. Сміливо вбивайте!».
Неофіційний наказ Сталіна – грабунки та знущання з місцевих могли продовжуватися протягом двох тижнів після захоплення населеного пункту – теж ретельно виконувався. Невипадково, що лише в Берліні 80% зґвалтувань сталися протягом 24 квітня – 3 травня 1945-го. Разом з тим, згідно з одним із законів воєнного часу, солдата карали на смерть, якщо він був винен у сексуальному насильстві. Але такі вироки були рідкісними, натомість панувала суцільна безкарність.
Відомо, що Сталін помилував майора, звинуваченого у нарузі над німкенею. Замість розстрілу відправив на фронт. А якої думки був сам про такі злочини, пояснював югославському комуністові Мілованові Джіласові: «Чи усвідомлюєте, наскільки складною є людська душа, її психіка? Уявіть собі чоловіка, який воював на всьому шляху, що між Бєлградом та Сталінградом. Йшов тисячі кілометрів через власну знищену країну, по трупах своїх друзів і близьких… I що тут страшного, якщо після усіх пережитих жахів трохи розважиться з жінкою? Ви гадаєте, що Червона Армія – ідеальна, а вона такою не є, навіть, якби в її лавах не було певного відсотка злочинців. Не забувайте, що під час війни ми відкрили двері наших в’язниць і відіслали всіх до війська».
«Озброєні» цією ідеологією, радянські солдати не знали жодного жалю.
Зґвалтування як рутина «визволення»
Перша хвиля радянських військ, що прийшла на європейські терени, не була настільки жорстокою, як дві наступні. Траплялося, солдати попереджували цивільних, що треба ховатися, бо ті, що прийдуть за ними, прагнуть розправи.
Лиха слава червоноармійців випереджувала їх на багато кілометрів, то ж не дивно, що за кілька тижнів до їхнього приходу в багатьох регіонах панувало щось схоже на еротичну лихоманку. Молоді дівчата поспішали позбутися незайманості, не бажаючи, щоб їхній перший сексуальний досвід стався з п’яним радянським завойовником. Сельма Вагнер із Забзже в Сілезії згадувала, що в ті дні старші жінки розповідали їй речі, про які вона, тоді 17-річна, не могла й подумати, зважаючи на консервативність тогочасного виховання.
Те, що настало потім, закарбувалося травмою наступних поколінь.
На польських територіях, які не входили до складу Третього Рейху, росіяни теж масово гвалтували. Загальна кількість жертв таких злочинів у Польщі – близько 50000, але це лише ті випадки, про які відомо. Часто радянці користувалися обманом: казали, що пораненим потрібна допомога, а потім накидалися гуртом. Або ж заводили приязну розмову, поводилися цілком цивілізовано, навіть могли пригостити цигаркою – щоб наступної хвилини раптово перетворитися на знавіснілих дикунів.
Лише в Бидгощі та її околицях в травні 1946-го прокотилася хвиля самогубств серед жінок середнього віку. Найчастішою причиною називали венеричні хвороби, отримані внаслідок примусового сексу з росіянами.
У Вроцлаві після того, як туди прийшли «визволителі», кожного ранку під кабінетом гінеколога можна було спостерігати довгі черги жінок та дівчат, з яких поглумилися. Постраждалі годинами чекали на лікарський огляд. Більшість з них піддавали насильству не раз – щойно вдавалося втекти від одних катів, як наступного дня на зміну приходили інші.
Ось що пише Л. Адамчевскі про злочини в Катовіцах: «З третього поверху будинку почулися крики. Там жила німкеня, Марта, її чоловіка, поліціянта, забрали на фронт. Росіяни, що патрулювали район, спершу шукали в помешканні алкоголю і задля розваги стріляли по стінах. Потім змусили налякану жінку роздягнутися і гвалтували її цілу ніч. Наступного дня вона вирішила йти світ за очі з дому і залишити там все – боялася, що гвалтівники повернуться. Вона мала рацію – ті вдерлися до її дому ще раз, і жах повторився.
В іншій квартирі жили 40-річна Ельфріда та її літня мати. Старшій жінці червоноармійці наказали приготувати їм їжу, а доньку гвалтували у неї на очах.
Так само гуртом безчестили 26-річну мешканку Горішнього Шльонська. Подібне повторювалося 7 чи 8 разів протягом наступних 3-4-х місяців. Жінка завагітніла і влітку 1945-го вирішила зробити аборт.
Жертвою росіян стала й 12-річна дівчинка з тієї ж місцевості. Подібних випадків лише в Горішньому Шльонську були щонайменше сотні, хоч насправді рахунок йде на тисячі. Батьків чи інших родичів-чоловіків, що намагалися захистити жінок, вбивали одразу».
Формально жінки мали право скаржитися, але єдиним наслідком було зайве приниження для них самих. Берлінка Дора Янссен поскаржилася радянському очільникові на повторне зґвалтування вдови Інге, вдруге один з нападників її тяжко поранив. Офіцер відповів, що «в росії німці наробили багато зла, то ж це зовсім не помста». Інших німкень, що приходили до комендатур повідомити про злочин, там просто висміювали. Як це сталося з молодою берлінкою, зґвалтованою вже після війни 8 серпня 1945-го – просто посеред вулиці на неї напав солдат, її ніхто не захистив. В комендатурі її розповідь вислухали кілька офіцерів – тільки для того, щоб наприкінці вибухнути реготом.
«Домовленості» з гвалтівниками
Часто жінки «погоджувалися» на насильство росіян за умови, що ті не скривдять дітей. Так сталося в Гжегожові Стчелінського повіту, де мати кинулася рятувати від нападників 14-річну доньку. Вони погодилися відпустити дівчину за умови, що жінка віддасться їм двічі.
В містечку Згожелєц (Нижня Сілезія) кільком матерям вдалося врятувати від наруги 12-15-річних доньок – ціною власних страждань.
Російський письменник Васілій Гроссман (один з небагатьох, хто засуджував злочини проти цивільних) згадував, як в одному з селянських господарств, у хліві, червоноармійці довго гвалтували молоду матір. До хліва прийшли її родичі та просили відпустити жінку бодай тимчасово, щоб змогла погодувати грудьми немовля, яке дуже плакало.
Але «домовленості» діяли не завжди. Капітан Косарєв, вдершись зі своїми людьми до помешкання німця Гаупта, наказав повалити просто на підлогу його 12- і 18-ти річних доньок. Їхня мати благала, що сама «згідна» на насильство – аби лише не чіпали молодшу дівчинку. Косарєв не погодився, зґвалтував і матір, і дитину, потім взявся за її старшу сестру. Гаупта, який голосно стогнав від розпачу, тримали кілька солдатів.
В іншій місцевості поляки виказали німкеню, дружину одного з керівників міста, вочевидь, і сподіваючись у такий спосіб врятувати власних жінок. Німкеню росіяни гвалтували доти, поки не померла, а потім почали полювати на інших, незважаючи на їхнє походження.
Іноді й самі червоноармійці були шоковані садизмом одноплемінників. Ось запис із щоденника «визволителя»: «На очах інших притягли жінку, поклали її на замерзлу тушу вбитої корови й зґвалтували разом. Так само вчинили ще з однією, її кинули поверх замерзлих нутрощів. Ця оргія тяглася всю ніч. Наші приходили туди, де вони [жінки] ховалися, світили в обличчя ліхтариками та вибирали собі котрусь. Ось таке – неприйнятне. Звичайно, вони заслуговують помсти, але не членом, тільки зброєю».
Смерть як порятунок
Чимало жінок, зазнавши повторних зґвалтувань, зважувалися на самогубства. Також вбивали й власних скалічених радянцями дітей, намагаючись бодай у такий спосіб захистити їх від подальшої наруги. Одразу ж після приходу російських військ найбільше цих смертей сталися в Мекленбурзі та його околицях, також в Берліні.
Промовиста цитата зі збірки спогадів жертв війни авторства російського історика Марка Солоніна: «Близько 10-ої ранку солдати пішли, і ми всі подалися до квартири молодої фрау К. Її саму, як і 11-річну доньку, теж зґвалтували. Ми спробували приготувати якусь їжу, але знову почули кроки, і все повторилося знову. Ми кричали, благали, щоб дали нам спокій, але вони не мали милосердя.
Ми домовилися, що повісимося. А вони прийшли ще раз. Вже, коли, нарешті, залишили нас, ми якнайшвидше побігли на горище. Фрау Р. повісилася першою. Молода фрау К. спершу повісила доньку Траудель, а потім одягла зашморга собі. Так само зробила ще одна наша сусідка, спершу вбила доньку, потім – себе. Залишилися тільки ми вдвох – я і ваша мама (німця, що розповів авторові про ці події – ред.) Я попросила, щоб вона зробила для мене петлю, мені самій не вдавалося, нервувала. Ми востаннє обнялися і відштовхнули кошика, на якому стояли. Але я, все ж таки, торкалася ногами підлоги, бо шнур виявився занадто довгим. Я подивилася ліворуч, потім праворуч: всі висіли, одна поруч з іншою, і всі були мертвими. Мені нічого не залишалося, як звільнитись від зашморгу».
Томаш Крушевський, Вроцлав, Польща
Переклад з польської – Global Village
