Ох, Янку, ох, Купала…

Чому рівне Тарасовому «Борітеся – поборете!» Янки Купали «Чым быць хочаш? / Не быць скотам!» не знайшло відгуку на радзіме (на батьківщині) тамтешнього пророка?

Присікуватися до нації – справа небезпечна. Використаєш трохи сумнівний епітет, й у відповідь може прилетіти таке, що до скону не відмиєшся – «фашист, расист, нацист, сам хохол». На вибір, одне за інше ниціше.

Але ж доводиться визнавати і банальну окремішність етносів – хтось хизується площею козирка кепки, хтось – довжиною носа під тюбетейкою, деінде люд ще снідає собі подібними.

Закинутий богом за повітку малий народець Крайньої Півночі – чукчі. Герої анекдотів совкового спадку. У кращому випадку вони – «читачі, а не письменники», у гіршому – «за одного чука – три гека».

Та на їхню честь не анекдоти – панегірики треба складати! Гарно отут – у вишневих садках, під гудіння хрущів, з чаркою і добре просмаленою підчеревиною та Галею під боком розумувати про чиїсь потенції!

Принаймні, розумувалось до 24 лютого.

І чим же так завинили перед кимось незбагненно жорстоким ті люди за Полярним колом? Виживали, бідолахи, споконвіку ганяючи собачі нарти вічною мерзлотою на голій-голісінькій тундрі, не маючи уявлення про суглинки, не те що чорноземи! Де «що не впало – проросло» (© Ліна Костенко). Там, під Анадиром, і падати нічому. Хіба сльозі.

Коли на вічну мерзлоту за далеким Полярним колом лягла вічна мерзота рашистських імперців, від малого народу залишилися анекдоти. Один чук за три гека.

Тепер до ближніх. У кого і бульба ліпша за усі бульби на світі, і Алєсі,  яких пошукати, і полум'яні Купала з Коласом. 

Але вічна мерзота й тут етнос нащадків кривичів, пристойний від часів Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського, спотворила до стану зомбованих совків. Застилати лавки  носовичками, щоб ставати на них для виголошення антибацькових гасел – це справді інтелігентно. Але в революціях, справжніх, звісно, носовичками перев'язують криваві рани. 

Авжеж, термін «національно-визвольний рух чукотського народу» викличе хіба що жалісливу посмішку, бо після абрамовичів на березі Берінгової протоки нікому ображатися на чуки і геки.

А ось коли посеред Європи нація демонструє чудеса пацифізму і не здатна уговкати колгоспного диктатора…

Виявилося, що «повстале» суспільство, яке здатне лише на «тихейшу» Тихановську, своїм безсиллям небезпечне для сусідів.

З території білорусі рашистська наволоч рвонула до Бучі, Ірпіня і Гостомеля, Чернігова і Києва, звідти сьогодні на українців сипляться ракети і шахеди-136, там готують операторів зенітних ракетних систем і екіпажів танків для окупантів, там триває прихований набір чмобіків для нового «триденного бліцу», там переобладнують літаки СУ-35 під ядерну зброю, недофюрер, котрий голову давно здав в оренду тарганам, відкрито розгортає «спільне регіональне угруповання військ рф і білорусі», прибули перші ешелони «асвабадітєлєй».

«Єдині новини» навперейми запевняють наше суспільство,  стривожене очевидною ескалацією на північних рубежах, що «на пінських трясовинах все під контролем».

Ми вже контролювали.

Бункерний щур підняв батіг – бидло, збите в гурти батальйонів, ось-ось посуне до Волині, Рівненщини, Житомирщини, Київщини, Чернігівщини. На забій. Але ж процедура забою теж потребує сил, засобів і призведе до неминучих жертв серед оборонців.

Тримаймося, реалісти.