Парадокс повернення. Чому люди їдуть з безпеки в небезпеку
Вибір між фізичною небезпекою і соціальною смертю.
Останнім часом мене часто запитують (іноді з подивом, іноді з осудом):
«Чому вони повертаються? В Європі — допомога, безпека, тиша. А вони тягнуть дітей назад під сирени. Вони що, безвідповідальні?».
На перший погляд це виглядає нелогічно. Інстинкт самозбереження мав би кричати: «Стій там, де не стріляють!». Але людська психіка — складніша за інстинкти. Як психолог я бачу, що за цим «нелогічним» рішенням часто стоїть вибір між двома видами страху.
Звісно, у кожного своя історія. Хтось повертається через кохання, хтось — через роботу, хтось просто не зміг адаптуватися. Але є один потужний психологічний механізм, який пояснює цей феномен для багатьох.
Це вибір між фізичною небезпекою і соціальною смертю.
Що таке соціальна смерть? Для нашого мозку бути «вигнаним зі зграї» або втратити свій статус — це майже такий самий стрес, як фізична загроза.
В Україні: ти — Христина, головний бухгалтер, шанована людина. У тебе є друзі, дім, звична кава і перукар. Ти «своя». Але тут літають ракети.
В еміграції: ти часто стаєш «ніким». Твій диплом не визнають, твоя мова недосконала, ти працюєш на складі або прибираєш, щоб вижити. Ти втрачаєш своє соціальне «Я». Для багатьох жінок біль від втрати себе і свого статусу виявляється нестерпнішим, ніж страх обстрілів. І це я вже мовчу про оренду житла, ксенофобію та самотність.
Передбачувана небезпека vs непередбачувана небезпека. Психіка любить контроль.
Вдома — війна, але ти знаєш правила: лунає тривога — йдеш у коридор. Ти розумієш мову, менталітет, знаєш, як працюють «Нова Пошта» і лікарня. Це зрозумілий стрес.
За кордоном — усе чуже. Ти не знаєш, як записати дитину до лікаря, як сплатити податок, як орендувати житло. Ця тотальна невідомість і безпорадність (стан дитини) виснажує нервову систему сильніше, ніж конкретний ворог удома.
Цінності вищі за безпеку.
Піраміда Маслоу під час війни перевернулася. Для багатьох потреба в приналежності (бути зі своїм чоловіком, своїми батьками, своїм народом) переважила потребу в безпеці. Люди повертаються не тому, що їм байдуже на життя, а тому, що життя окремо від сім’ї для них втрачає сенс.
Висновок: ті, хто повертається, — не «божевільні» і не «безвідповідальні». Вони просто зробили свій вибір: їм легше витримувати тривогу від сирен, будучи Вдома і Кимось, ніж витримувати депресію від безпеки, будучи на Чужині і Ніким.
Це не добре і не погано. Це просто різні стратегії виживання психіки. І ми маємо поважати вибір кожного: і тих, хто рятує дітей там, і тих, хто рятує свою душу тут.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
