Для багатьох українців 1 грудня асоціюється виключно з кількома вітчизняними подіями, що визначили нашу долю. Естонці мають подібну історію.
У той час, коли на початку 1920-х років Європою почали розгулювати різного роду профашистські та націоналістичні рухи, у маленькій балтійській республіці із глибоко підпілля прагнули вилізти спраглі до жадоби влади комуністичні й соціалістичні люмпени. Їх відкрито зброєю та грошима підтримувала більшовицька Москва.
Наприкінці осені 1924-го у Таллінні члени забороненої Комуністичної партії Естонії розпочали активну підготовку до збройного антиурядового повстання із метою встановлення горезвісної «влади Рад». До того уряд країни, після перемоги над РСФСР і німцями у Визвольній війні (1918-1920), нещадно боровся із дрібними угрупованнями червоних бандитів.
Як свідчать документи державного архіву Естонії, за 4 роки вдалося викрити, арештувати й засудити до тривалих строків ув'язнення майже 1 500 поплічників Лєніна-Троцького. Їх усіх звинувачено у державній зраді й свідомій роботі на московський Кремль.
Варто додати, що ще влітку 1924-го центральні комітети підпільних компартій трьох балтійських республік оприлюднили спільне звернення «До трудівників Естонії, Латвії й Литви!», в якому попереджали про ймовірну готовність політичних еліт встановити профашистські режими. Тому робітників і селян закликано боротися проти такої загрози.
У низці естонських міст, особливо прикордонних на Сході, місцеві комуністи та соціалісти розгорнули агітаційну кампанію. Вони провели серію зборів, вимагаючи повалення буржуазного уряду державного старійшини (голова держави рівноцінний за посадовими обов'язками прем'єр-міністру — прим. авт.) Фрідриха Акеля.
Військово-технічна та організаційна підготовка до майбутнього повстання була розпочата в умовах надсуворої конспірації. Актив Центрального Комітету Компартії Естонії, попри значні втрати у живій силі, прагнули реваншу і відкритого спротиву владі за поразку у Визвольній війні.
Тож на початок грудня 1924-го запланували провокативний загальний страйк і, власне, сам заколот. Загальне керівництво та підготовкою повстання займався колишній керманич маріонеткового промосковського утворення «Естляндська Трудова Комуна» і за сумісництвом провідний член ЦК КПЕ Яан Анвельт.
Детальний план повстання склав у Таллінні прибулий із Москви офіцер штабу Робітниче-селянської Червоної армії Карл Тракман (за походженням балтійський німець — прим. авт.). Одночасно у Пярну, Нарві, Тарту, Вільянді, Раквере, Виру, Валзі та Кунді організовані озброєні бойові загони із комуністів, соціалістів, анархістів, безпартійних робітників і люмпенів — їх налічувалося до 1 000.
Основною військовою одиницею була бойова трійка, в якій тільки її керівник безпосередньо пов'язаний із підпільною організацією та лідерами ЦК КПЕ. Поступово трійки зводилися у більші групи чисельністю до десятка спраглих до грабунку, ґвалту й убивств бандитів.
Резервом червоних бунтівників були близько 6 700 естонських комуністів, які проживали на території Лєнінградської області РСФСР, а також добровольчі групи, підготовлені компартіями Латвії та Фінляндії. Передбачалося створити тимчасовий революційний уряд, який повинен був не стільки встановити совєцьку владу в Естонії, скільки приєднати цю балтійську республіку до СССР.
Рішення про вибір дати повстання ухвалено 29 листопада на об'єднаному засіданні ЦК КПЕ та естонського комсомолу, що відбувся в одному із підвальних приміщень Таллінна на вулиці Кадака тее, 9. Окремо створено особливий військово-революційний комітет під керівництвом чекіста Вальтера Клейна.
Під час засідання естонські комуністи затвердили чіткий план, згідно з яким повстання, розпочавшись у Таллінні та Пярну, мало охопити всі міста Естонської республіки. Найбільші сподівання покладали на прикордонну Нарву, де вже тоді проживала велика російськомовна громада.
У ніч на 1 грудня трійки червоних заколотників приходили на конспіративні квартири, де концентрувалися у зведені бойові групи — тут вони отримували совєцькі гвинтівки й боєприпаси. Комуністичне повстання почалося о 5:15 ранку, виступом близько 300 бойовиків КПЕ; зі стрілецькою зброєю, гранатами та вибухівкою у руках вони атакували й зуміли захопити низку об'єктів у Таллінні:
Тим часом бойова група комуніста Йоганнеса Мянда підірвала залізничний міст біля селища Васула, а група Вольдемара Ракесона — залізничний міст у районі Мустйие. Це завадило перекинути урядовим військам ескадрон кавалерії з Тарту і бронепоїзд із Тапи для придушення заколоту у Таллінні.
У перші години першогрудневого повстання заколотники вважали, що перемога вже близько, ось-ось уряд здійме білий прапор, а на його місці замайорить червоне ганчір'я... Естонські комуністи змогли тимчасово захопити резиденцію державного старійшини, який жив у центрі старого Таллінна поблизу Рійґікоґу.
Проте під час нападу Фрідрих Акель зник у дальній кімнаті своєї резиденції та замкнувся, не відповідаючи на запити прислуги. Його ад'ютант Ауґуст Шьонберґ вистрибнув із вікна і під зливою куль бандитів побіг до будівлі естонського військового міністерства, звідки до резиденції був негайно відправлений бронеавтомобіль.
При наближенні колісного панцерника заколотники втекли, вважаючи, що суне весь столичний гарнізон. Практично всі солдати авіадивізіону у Ласнамяе, які тривалий час піддавались інформаційній обробці комуністичної пропаганди, приєдналися до червоних бунтарів і відмовлялися підкорюватися начальству.
По обіді 1 грудня при спробі захоплення військового училища у талліннському районі Тонді, будівлі міністерства оборони республіки та низки інших військових об'єктів комуністи отримали гідну збройну відсіч і змушені відступити. У Москві все ще чекали на гарні для себе новини.
Однак 140 червоним бандитам вдалося вбити кількох захисників естонської державності, які не захотіли встановлення більшовицької влади у себе на батьківщини. Полеглими героями були зовсім юні кадети-патріоти: Александер Тедер, Ауґуст Удрас, Арнольд Аллебрас та Александр Томберґ.
Невдачею закінчилася й атака комуністів на казарми військового резерву кінної поліції у столичному районі Юнкенталі. Це призвело до того, що офіцери естонської армії змогли управляти більшою частиною військ підконтрольних уряду, перегрупувавши їх, і здійснити придушення спроби поширення заколоту за межі Таллінна.
Ввечері 1 грудня уряд оголосив про запровадження воєнного стану по всій країні. Для придушення комуністичного заколоту було використано виключно новосформовані частини з офіцерів, навчального батальйону, поліційного резерву, кадетів військового училища, а також, добровольчі допоміжні загони майбутньої націоналістичної організації «Естонський союз учасників Визвольної війни» під проводом заступника військового міністра Андреса Ларки.
Військові частини під командуванням героя Визвольної війни генерала Йогана Лайдонера придушили заколот протягом декількох годин — особливо стійко захищалися бунтівники у будівлі Балтійського вокзалу і на аеродромі Ласнамяе. Протягом 6 годин основні осередки опору червоних бандитів були придушені.
Крім того, першогрудневе повстання стало провальним і через байдужість естонських робітників та селян до комуністичної утопії, тому вони підтримали дії уряду та армії. Доволі знаково, що після совєцької окупації влітку 1940-го членство ЦК КПЕ пригадає ці настрої цивільному трудовому населенню, санкціонувавши депортації.
Наступного дня державний старійшина Акель на засіданні уряду затвердив законодавчу постанову депутатів Рійґікоґу про оголошення поза законом КПЕ та горезвісного естонського комсомолу. Активні учасники першогрудневого повстання і підозрювані у співпраці з ними — арештовані й до Різдва страчені за державну зраду (всього розстріляно понад 400 бандитів).
Після придушення комуністичного заколоту відбулися масові арешти по всій країні — декілька червоних бойовиків не хотіли здаватися, тож загинули у вуличних перестрілках. Їхні лідери (Яан Анвельт, Карл Тракман і Вальтер Клейн) зуміли втекти до СССР, де загинули від сталінських репресій у 1937-1938 роках.
У лавах естонських патріотів також недорахувалися кількох життів: 26 осіб, включаючи міністра транспорту Карла Карка, полягли смертю хоробрих на талліннській бруківці. Втрати комуністів склали 12 осіб убитими та ще 40 осіб пораненими; у наступні дні заарештовано понад 2 000 осіб запідозрених у співпраці зі зрадниками.
Невдала спроба збройного захоплення влади в Естонській республіці місцевими та засланими Кремлем комуністами реанімувала активну діяльність Союзу оборони Естонії (Kaitseliit), влада реорганізувала політичну поліцію. Після окупації Естонії совєцькі каральні органи влаштували полювання на тих, хто брав участь у придушенні комуністичного заколоту (трагічна іронія долі: їх також засудили до смертної кари).
Однак пам'ять про героїв, що не дали встановити силою комуністичну владу в Естонії, жевріла довгі роки навіть в умовах терору СССР. І лише із відновленням державної самостійності 1991-го все повернулося на свої місця — гідних пошани Героїв внесли до пантеону слави естонської нації, а негідники вічно горітимуть у пеклі!