Більшовицькі загарбники завжди відрізнялися своїм дикунським ставленням до поневолених народів. Не тільки європейців мордували, а й азійців.
Жінок та дітей спочатку привселюдно й масово ґвалтували на вулицях, а потім уже обезголовлювали... Так червоні загони знищили Ніколаєвск-на-Амурє та його мешканців, передає медіаагенція «Останній Бастіон» із посиланням на «Sibir.Realii».
12 березня 1920 року почалася одна з найстрашніших трагедій часів громадянської війни. Озброєна більшовицька голота під командуванням Якова Тряпіцина вирізала японську колонію на Амурі, знищивши майже всіх цивільних, а саме місто Ніколаєвск підірвано та спалено.
Внаслідок масових вбивств більшовицькими бандами населення Сахалінської області скоротилося майже наполовину. «Замість міста я залишаю калюжі крові та купи попелу», — із гордістю заявив Тряпіцин поставши перед судом.
В історію ці події увійшли під назвою «Ніколаєвскій інцидент», про який намагалися не згадувати ні за совєцьких часів, ні навіть після розпаду СССР. Архіви кремлівських спеціальних служб закриті й досі.
Найближчою соратницею Тряпіцина була 21-річна революційна соціалістка Ніна Лєбєдєва-Кіяшко. Лєнінський «уряд» скерував цю ошалілу есерку на допомогу червоному «герою» із Москви; незабаром вони стали коханцями.
Тряпіцин і Лєбєдєва оголосили про створення «Ніколаєвской комуни» та встановили у місті «воєнний комунізм»: скасували обіг грошей, запровадили зрівняльне постачання тощо. Економічна політика звелася до тотальної націоналізації експропріації всього, аж до хутра та коштовностей.
10 березня 1920 року японським поселенцям передали ультиматум за підписом Тряпіцина та Лєбедєвої із вимогою роззброїтися. Майор Ісікава не хотів опинитися повністю під владою осіб, яких вважав бандитами, та відмовився здати зброю.
Тоді Тряпіцин запропонував японцям передати йому хоча б 300 гвинтівок та 7 кулеметів. Уродженці країни висхідного Сонця усвідомлювали: якщо вони виконають цю вимогу, то передана зброя буде використана для знищення їх самих.
Тому вирішили завдати превентивного удару, тим більше, що російські жителі Ніколаєвска благали врятувати їх від свавілля більшовиків. У ніч на 12 березня японці перейшли у наступ — захоплюючи червоних бандитів одного за одним, вони не вбивали полонених, а лише роззброювали та відпускали додому.
Незабаром вдалося оточити штаб Тряпіцина, що розташовувався у будинку шведського поселенця Нобеля. Японці підпалили будинок і почали обстрілювати його з кулемета; декілька ватажків загинуло, а Тряпіцина, тяжко пораненого у ногу, в останній момент винесли до лісу.
Тряпіцин вирішив, що все втрачено, і просив товаришів пристрелити його. Але на допомогу оточеним більшовикам уже поспішали партизани з інших районів міста та навколишніх сіл, баланс сил змінився на користь адептім Маркса-Лєніна.
Найбільший загін привів із селища Кербі командир 1-го Амгуно-Кербінського гірського партизанського полку Будрін, який взяв командування на себе. До вечора 15 березня японський гарнізон було практично повністю зачищено.
Всіх, кого вдалося захопити у полон, відвели до так званої «народної міліції» й одразу розстріляли. Майор Ісікава із групкою солдатів сховався у крамниці Сімадо.
Але більшовики облили його гасом і підпалили. Тих, хто намагався врятуватися з охопленої вогнем будівлі, розстрілювали впритул, а тяжко пораненого Ісікаву добив особисто Будрін, поціливши в око.
Розправившись із військовими, більшовики влаштували різанину цивільних в японському кварталі, винищивши практично всіх його мешканців. Іноді, вбиваючи чоловіків на очах їхніх рідних, червоні бандити не наважувалися відразу прикінчити свідків і відправляли жінок із дітьми до в'язниці, але наступного дня їх вивели на берег Амура і розстріляли.
Звістка про розправу над мирними японськими жителями Ніколаєвска вразила країну Сонця, що сходить, де влада оголосила загальнонаціональну жалобу. Наведемо уривок виступу японського делегата Шіде-Хара на Вашинґтонській конференції 1921 року:
«Історія знає мало випадків, подібних до подій у Ніколаєвску в 1920 році, де понад 700 японців, у тому числі жінки та діти, офіційно визнаний консул, його діти та слуги були по-звірячому катовані й убиті. Ніяка нація, гідна поваги, не могла б залишитися осторонь. Японський уряд не міг не зважати на обурення, викликане в Японії цим фактом. За цих умов Японія не знайшла іншого виходу, крім окупації російської провінції Сахалін».
У ніч проти 5 квітня 1920 року японські війська захопили Хабаровск, Владівосток, Спасск та інші міста Примор'я. Охотський фронт під командуванням Тряпіцина опинився в ізоляції й тоді цей затятий більшовик вирішив стерти Ніколаєвск із лиця землі.
«Для іноземних держав буде дуже показово, якщо ми спалимо місто, а населення евакуюємо», — заявив Тряпіцин. Японське командування спрямувало до Ніколаєвска свої допоміжні війська із захопленого Хабаровска.
Кораблі із десантом, окупувавши Північний Сахалін, увійшли до гирла Амура і попрямували до фортеці Чніррах. Але рятувати місто було вже пізно: у ніч проти 1 червня 1920 року більшовики підпалили Ніколаєвск і підірвали фортецю з арсеналом.
Того ж дня кат Тряпіцин надіслав у центр радіограму. Вона мала наступний зміст: «Села по всьому узбережжю моря і в пониззі Амура спалені. Місто і фортеця зруйновані вщент, великі будівлі підірвані. Все, що не можна було евакуювати й що могло бути використане японцями, — ми знищили та спалили. Лишилися одні руїни, які димлять. А наш ворог, прийшовши сюди, знайде тільки купи попелу».
З ініціативи уряду Японії для розслідування обставин трагедії у Ніколаєвска-на-Амурє було створено міжнародну комісію. До неї входили 6 осіб від російської громад міста, стільки ж — від китайської, 3 — від корейської та кілька інших іноземців, які опинилися на той час в оточенні.
Згідно зі свідченнями управителя Колчанськими копальнями Джорджа Дайєра, які він дав слідчій комісії у Владивостоці 6 липня 1920 року, приблизно із 4000 будинків у місті вціліло не більше 100. Японські війська, що увійшли 3 червня до міста, знайшли лише попелище і трупи людей на вулицях.
Жителі прибережних сіл виловлювали з Амура та Амгуні безліч по-звірячому понівечених тіл. Сьогодні про звірства більшовицьких катів не згадують на московії, а дарма, бо непокаране зло обов'язково повертається.
Крім того, як уже повідомляла медіаагенція «Останній Бастіон», коли росіяни (точніше — московити) перекладають свої злочини на інших, чекайте біди. Мартиролог закатованих етносів обраховується десятками.